«Діти бачили білих людей і кричали «коронавірус!». Українська атлетка застрягла у Кенії
Інтерв’ю з чемпіонкою Європи Ольгою Ляховою, яка два місяці не може повернутися з Африки
Легкоатлетка Ольга Ляхова – дворазова чемпіонка торішніх Європейських ігор, двічі призерка чемпіонатів Європи на стадіонах і одного разу в приміщенні, одна з найсильніших на континенті з бігу на 800 метрів.
Втім, в умовах карантину Ольга привертає увагу ЗМІ не через спортивні звитяги. Свій змагальний потенціал атлетам зараз демонструвати неможливо. Ляхова уже понад два місяці не може повернутися зі зборів в Кенії. Для неї це проблема, але при цьому спортсменка не втрачає ні оптимізму, ні бойовитості. Через соцмережі вона активно ділиться враженнями про життя в Африці, бореться з українськими чиновниками і підіймає проблеми трансгендерів у спорті. Одним словом, поговорити з Ляховою є про що. В цьому інтерв’ю «Главкому» атлетка розповіла про особливості життя в Кенії в умовах пандемії, польського тренера і заочні суперечки зі спортивним міністром Вадимом Гутцайтом.
Олю, в Кенії ви вже понад два місяці. Судячи із соцмереж, ви уже звикли до цієї країни. Сумуєте за домом? Коли сподіваєтеся повернутися?
Я в Кенії? А, точно (сміється)! Під час чергової пробіжки, задумалася: скільки часу я вже тут? Дійсно, два місяці і невідомо, скільки ще попереду. Насправді постійно спілкуюся з консулом України в Кенії. Він мене тримає в курсі ситуації. Були у мене квитки в Україну на 31 травня, 19 травня і їх скасували. Тепер перший доступний квиток на 30 червня. Тому поки нічого невідомо. Але то одна проблема. Друга – коли потраплю в Європу, ще потрібно й звідти дістатися до України. Адже регулярні авіаперевезення закриті, літають тільки евакуаційні чартери.
Звісно, сумую за домом, за рідними. Разом з тим, з кожним днем здається, що я вже вдома і живу в Кенії. Понад 70 днів тут, як не як. Досі максимальний збір тривав 30 днів. Та й взагалі звикла до цього місця, до людей, до обстановки.
З українців ви у Кенії не одна. Хто ще працює поряд із вами, з ким найбільше спілкуєтеся?
Зі мною майбутній чоловік Євген, він – білорус. Тому дім - то те місце, де ми разом. І зараз це Кенія. У нас тут своя маленька компанія. Це наші друзі-українці, легкоатлети Даша Михайлова, Антон Грабовський, ще двоє албанців Луїза і її тренер Талант, а також росіянин Рінас Ахмадєєв. Ми постійно тримаємося разом. Щовечора готуємо вечерю разом, спілкуємося. Це наше європейське співтовариство. Звичайно, вже з'явилися і кенійські друзі, але більшість часу ми одначе проводимо разом.
Прийнято вважати, що Кенія – ідеальне місце для підготовки бігунів на середні і довгі дистанції. У чому особливість? Що там подобається особисто вам?
Кенія насправді одна з найліпших країн для підготовки бігунів. Тут висота 2400 м над рівнем моря, що для бігунів на витривалість дуже важливо. Оскільки ми тренуємося в умовах гіпоксії, то коли спускаємося на рівень моря, стан поліпшується, кров також стає кращою після перебування в горах. Сукупність цих факторів покращує спортивні результати.
А ще мені імпонує: в Кенії завжди тепло, але не спекотно – близько 20-24 градусів тепла весь рік. Також подобається сама атмосфера – тут дуже багато бігунів і, здається, що всі бігають. Наше село Ітен називають Home of Champions. З цього району Кенії вийшло багато олімпійських чемпіонів і чемпіонів світу. Хоча бігати в Кенії – справа важка, тут практично скрізь гірки. Але коли приїжджаєш додому, то будь-які гори виглядають дібничками.
Також подобаються кенійці. Вони вельми доброзичливі. Але найбільша моя любов – місцеві діти. Вони постійно радіють, як бачать білих. Завжди махають руками і кричать «How are you?». А коли ти їм відповідаєш «fine», або просто помахаєш у відповідь рукою, то стільки в них радості! І у мене теж посмішка не спадає з обличчя. Кенія для мене – дуже позитивна країна. Вона мене приваблює навіть із суто психологічної точки зору. Після зборів у Кенії ти вчишся цінувати все, що маєш і радіти дрібницям. Я вже тут вчетверте. І точно не в останнє.
Судячи зі світлин і відео, які ви поширюєте, ви не обмежуєтеся лише тренувальними заходами і активно знайомитеся зокрема й із кенійським побутом.
Мене дуже здивувало, що рівень життя в кожному районі Кенії різниться. Приміром, наш Ітен зараз став туристичним, люди тут живуть багатше. На минулих вихідних ми їздили в інший район Кенії, на озеро Барінґо. То там життя дійсно важке. Через посуху там практично нічого не росте. І всі овочі-фрукти привізні, коштують у порівнянні з Ітеном дуже дорого. Люди в тому районі їдять рибу, можна сказати, постійно, так як тільки риба дешева бо поруч озеро. Харчуються кенійці з Ітена дуже просто, зазвичай це угалі (каша з кукурудзяної муки) і тушкований шпинат зі скумою (східноафриканське блюдо, приготоване з комірцевої зелені, з цибулею та спеціями – «Главком»). Також їдять багато бобових. А м'ясо більшість місцевих можуть дозволити собі раз на тиждень. А деякі і раз на рік. Я сама зараз часто споживаю кенійські страви. Але, звичайно, не щодня.
Косички, які ви заплели, – данина африканській моді?
У Кенії косички дуже популярні. Практично у кожної дівчини або косички, або перука. Через те, що своє волосся у африканців – дуже жорстке і кучеряве, доглядати за ним дуже складно, тому вони рятуються таким способом. Я років десять тому робила схожі косички. І тут Даша Михайлова вирішила заплести собі коси. Ось я й подумала: чому б не повторити? Звичайно, це було непросто, чотири години заплітали. Та й ще й боляче. Ой, ще треба розплести, а це теж мінімум три години (сміється). Як то кажуть, краса вимагає жертв. Але все ж мені сподобалося, змінила кардинально свій стиль. Іноді треба експериментувати.
У Кенії порівняно невелика кількість заражених коронавірусом – 1029, померло, згідно з офіційною статистикою, 50 людей. У країні запроваджені посилені заходи безпеки? Наскільки суворий карантин і чи притримуєтеся його особисто ви?
Можливо, тут невелика кількість хворих через те, що небагато тестувань. Також, не виключено, впливає те, що люди зазвичай живуть у селах і менше контактують між собою. Більшість хворих – з великих міст. В Ітені поки немає випадків зараження коронавірусом, тому люди тут спокійніші. Певна тривога спотерігалася на початку пандемії.
Так, звичайно, потрібна маска. І в магазини, і на ринки без неї не пускають. А також обов'язковою процедурою перед покупками в місцевих крамницях і кіосках є миття рук з милом. Також перед прилавками з овочами і фруктами натягнута мотузка, десь за півтора метра, щоб зберігати дистанцію між продавцем і покупцем. З 19:00 починається комендантська година. В цей час люди повинні бути вдома. Кенійці не порушують правил карантину, тому вже о 19:01 на вулиці не побачиш нікого. Я цих правил також дотримуюся. І ще не ризикувала виходити на вулицю після 19:00. Хіба – до сусіднього будинку.
Хоча тут були випадки, коли людей ув'язнювали за недотримання правил. Можливо, це всіх і налякало. Стосовно спортсменів, то до вірусу ми бігали великими групами по 30 і більше осіб. Зараз дозволено бігати тільки удвох-втрьох. І то з дотриманням дистанції. На початку пандемії діти на вулицях кричали на «білих» - коронавірус! Зараз усі звикли, так як ми живемо в селі і всі один одного знають.
Після того, як Олімпійські ігри перенесли, бачите сенс готуватися? Не втратили мотивації?
Звичайно, сенс є. По-перше, ми спортсмени, у нас така робота, що ми завжди повинні бути активними. Ми не можемо просто взяти і поїхати на відпочинок, скласти руки і нічого не робити. Процес підготовки до Олімпійських ігор безперервний. Так, звісно, навантаження в порівнянні з тими, які були б у випадку змагань, змінилися, але все ж не до такої міри. Приміром, я бігаю багато кілометрів, але інтенсивність поки зовсім невисока.
Так, коли зрозуміла, що Олімпіади цьогоріч не проведуть, то спершу засмутилася, але потім зрозуміла, що саме для мене це плюс. І я можу за цей рік стати ще сильнішою. Є час, щоб піднятися ще на рівень вище, щоб боротися за медалі в 2021 році. Наразі ж мотивації у мене вистачить на кілька людей. Хоч Олімпіаду й перенесли, але все ж трохи міжнародних стартів заплановано на серпень, вересень і жовтень. Я себе готую на кінець серпня.
Попередній сезон ви назвали найкращим у своїй кар’єрі. 2020-й теж розпочали начебто вдало – з перемоги у французькому Обонні. Не маєте побоювання, що того піку, на який ви, мабуть, розраховували найближчого літа, через рік буде досягнути важче?
Торік піднялася ще на рівень вище, стала входити до вісімки найкращих бігунів світу на дистанції 800 метрів. А ось цьогорічною зимою не дуже вдоволена. По-перше, тому, що сезон вийшов коротким. По-друге, що чемпіонат світу скасували, а я якраз планувала вийти до цього часу на найкращу форму. Тому до осені планую вийти на пік форми, щоб у наступному році це було зробити легше.
Зараз ви тренуєтеся в польського тренера Томаша Левандовскі, брат якого Марцін – теж титулований атлет. Як і коли виник варіант співпраці з Томашем і що змінилося у вашому тренувальному процесі? Які особливості відзначили б?
Після Олімпійських ігор-2016 зрозуміла, що мені потрібно щось міняти, шукала нові можливості, нові тенденції в світі професійного бігу на витривалість. Про Томаша Левандовскі дізналася від своєї подруги Олі Земляк (бронзової призерки Олімпіади-2012 в естафетному бігу – «Главком»). Вирішила, що хочу саме туди, в ту групу. Взяла його контакти, приїхала до нього додому. Як виявилося, Томаш жив у Норвегії. Ми провели декілька спільних тренувань, після чого Левандовскі погодився зі мною працювати.
Тепер їжджу на тренувальні збори разом з тренером і нашою інтернаціональною групою. Мені подобається, що спортсмени в нашій групі дуже сильні. Це великий стимул і мотивація для мене. Так, звісно, якщо порівнювати тренування, то зараз вони стали складнішими, багато кілометрів бігової роботи. Досі я більше акцентувала увагу на спринті. Зараз поєдную одне й інше. Це дало свої плоди, я стала виступати стабільніше. Також стала самостійнішою, це плюс для мене. Хоча часто сумую, коли згадую свого попереднього тренера Костянтина Степанцова. Він повністю опікувався мною і я ніколи ні про що ніколи не хвилювалася. З ним у нас збереглися хороші дружні відносини. Наразі моїм другим тренером є моя мама Тетяна Ляхова. Вона займається всіма справами з організації зборів, а також допомагає мені в психологічному плані.
У тренувальному процесі акцент робите на 800-метрівці чи приділяєте увагу й бігу на 400 метрів, дистанцію, на якій вочевидь розраховуєте бігти в олімпійському Токіо в естафеті?
Концентруюся на 800-метрівці. Це особиста дистанція і вона цінується набагато більше, ніж естафета. Але все ж, напевно, я природжена естафетниця, оскільки біжу в естафеті дуже швидко. А ось «гладкі» 400 метрів з колодок так не виходить пробігти. Коли відчуваю контакт з суперницею, пробігаю набагато швидше. Планую на Олімпіаді бігти дві дистанції. Якщо, звісно, їх не поставлять на один день.
Знаходячись далеко від України, ви демонструєте активність не лише у соцмережах, а й тим, що не боїтеся висловлювати свою думку. По-перше, скажіть, підсумками суперечки за президентську стипендію задоволені (Ольга не отримала стипендії за бронзову нагороду чемпіонату Європи-2019 на дистанції 800 м, бо у манежі коло не 400 м, як в олімпійському стандарті, а 200)? Поряд із вибаченнями, президент Федерації легкої атлетики України Ігор Гоцул обіцяв домовитися про матеріальну компенсацію. Уже відомо, у якій формі це буде зроблено?
У принципі, задоволена, оскільки мені пообіцяли, що положення президента про присвоєння президентських стипендій переглянуть, внесуть правки і що в надалі таких ситуацій не буде. Пообіцяли, що в майбутньому буде рівність до всіх видів легкої атлетики. Нещодавно мені прийшла відповідь від міністра Вадима Гутцайта, що моє питання розглянуть після 22 травня. Подивимося, що вони скажуть. Мені повідомили, що на 99% зараз стипендії я не отримаю. Але Ігор Гоцул пообіцяв, що він домовиться, щоб мені виділили премію, а також збільшили мій бюджет для проведення зборів. Моєму тренерові обіцяли, що все ж підпишуть стипендію Кабміну, яку вже чекаємо півтора року. Було дуже приємно, що навіть мер мого міста Кременчука відгукнувся, що в разі, якщо все ж мені стипендії не дадуть, то вони мені її перекриють. Приємно, що депутати мого рідного міста внесли цю справу на розгляд. Зрозуміла, що не одна.
Доводилось спілкуватися із нашими тренерами. Вони ніби й розділяли вашу думку, але побоювалися, що одночасно стипендій можуть позбавити й представників технічних видів. Мовляв, раз нікому, то нікому. Вам про це вочевидь теж говорили. Такі перестороги не зупиняли?
Коли розмовляла з Вадимом Гутцайтом, то дала зрозуміти, що моя мета – щоб всі отримали стипендії, а не щоб у когось забрали. Звичайно, це було делікатне питання, але все ж я мала його порушити. Бо це несправедливо у ставленні до спортсменів з бігових видів. Жодному тренерові ця справа була не потрібна, крім мене. Або, приміром, якщо б якийсь інший спортсмен був у схожій ситуації, то невідомо що було б. Може б проковтнув і промовчав. І ця несправедливість повторювалася б знову і знову.
Також ви здивували тим, що заступилися за тренерів і юних спортсменів у тернопільській глибинці, яким рішенням чиновниці з облдержадміністрації заборонили тренуватися під час карантину навіть дистанційно.
Мені у «Фейсбук» написав тренер з Тернопільської області Володимир Небельський. Ознайомив з ситуацією. І я вирішила, що спробую допомогти. Мені ж не складно. Було боляче дивитися, що діти в Зборівському районі не могли тренуватися навіть дистанційно, тренерам платили маленьку зарплату. Розуміла, що сам тренер не зможе себе захистити. Особливо – тренер з глибинки. Можливо, до мене більше прислухаються. У підсумку ця справа закінчилася позитивно. Діти тренуються дистанційно, а тренери-викладачі отримують зарплату, яку повинні були отримувати за законом.
Виглядає, що бойовитості вам додала історія з дискваліфікацією вашого батька, котрого відсторонили за перехід з аматорського у професійний бокс його вихованця Віктора Вихриста. Як у нього зараз справи? Чи є шанси, що покарання відмінять?
Бійцівських рис мені і без цього вистачало. А ці справи з дискваліфікацією тата нехай залишаться на совісті Федерації боксу України.
Кумедно виглядає ваша недавня участь у челленджі з віджиманнями від олімпійської чемпіонки Кастер Семені. Зовні ваші дії виглядали як знущання? А як насправді?
Насправді, це було іронічне відео. І жодним чином не знущання. Мої віджимання не могли конкурувати з Кастер Семенею. Так як у цій вправі я не така сильна, як хотілося б. Тому вирішила, що краще зробити веселе іронічне відео. Для глядача буде цікавіше побачити мене в такому образі, ніж би я намагалася насправді побити рекорд Семені.
Такого сприйняття, можливо, не було б, якби не недавня цікава аналітика про трансгендерів, у якій ви говорите про безперспективність суперництва з такими людьми. І справді, якщо співставити вас із тією ж Семенею чи кенійкою Марґарет Вамбуї, то виглядає, що шансів перемогти їх маєте небагато. Вас влаштовують кроки, які здійснює Міжнародна легка атлетика, щоб ліквідувати цю несправедливість? Чи була реакція на ваше повідомлення зокрема у Кенії, звідки родом Вамбуї? Як до цієї проблеми ставляться там?
У мене такого тестостерону, як у згадуваних спортсменок не буде, як би я не тренувалася. Звичайно, у них є перевага. Тому вважаю, що World Athletics чинить правильно, заборонивши виступати таким жінкам на дистанціях від 400 до милі. Але якщо вони опустять свій тестостерон до 5 одиниць, приймаючи жіночі гормони, то зможуть змагатися на цих дистанціях. Але ніхто з них не захотів цього робити. Бо вони розуміють, що в такому разі їм буде складно перемагати. Звичайно, якщо у звичайної жінки норма тестостерону 1,8 одиниць, то можете уявити, наскільки високий тестостерон у Семені і Вамбуї.
Я отримала кілька неприємних повідомлень від кенійців-хейтерів, які захищали Вамбуї. Вони мені навіть писали, мовляв, це ти мужик (сміється). Хоча я нікого так не називала. До того ж, якщо запитати спортсменів з Кенії, що вони думають про Вамбуї і Семеню, то більшість вважає, що це правильно, що вони зараз не можуть виступати, якщо не погодяться на зниження тестостерону.
Олю, що зробите найперше, коли повернетеся в Україну?
Насамперед приїду додому, до своїх батьків і до мого брата Назарчика. А ще скучила на українським борщем із салом. У нас вдома сало на сніданок, обід і вечерю (сміється).
Іван Вербицький, «Главком»
Коментарі — 0