Повернувся з Польщі та загинув у свій день народження під Бахмутом. Згадаймо Дмитра Білоконя
Після втрати внука-воїна з Вінниччини дід з Москви й далі хвалить Путіна
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Дмитра Білоконя.
29 липня 2022 року під Бахмутом Донецької області у свій день народження загинув мешканець Вінниці Дмитро Білоконь. Хлопцеві цього дня виповнилося 27 років.
Він повернувся з Польщі, щоб захищати Україну та помститися за своїх загиблих побратимів. Мама навіть не знала, що він воює у найгарячішій точці на передовій. Жінка досі не може повірити, що її сина вже нема. Вона все перебирає в пам’яті миті, пережиті з Дімою. Як він маленький пішов у перший клас 2002 року у Вінниці. Потім 2012-го вступив до училища і став зварювальником-рихтувальником, працював на СТО, йому це дуже подобалося.
Сама мама захисника народилася в Росії, там у далекому Сибіру жила її мама та сестра, які останніми роками пішли один за одним – маму вбив рак, сестру коронавірус. Батько й досі живе у Москві. Він ніяк не може повірити у те, що відбувається в Україні. І повторював ті самі наративи, як і його земляки – українців звільняють.
Проте путінські «визволителі» вбили його онука. «Його сестри подзвонили йому, кричали, що Путін убив твого онука. Я розумію, що він там один і йому теж важко. Але нам краще не спілкуватися. Хіба що дізнатися, як справи, а про війну краще не говорити, ми не розуміємо один одного», – поділилася мама Дмитра.
«У 2016 році у мене захворіла мама, рак. Я помчала до неї до Сибіру. Сини, старший Сергій та молодший Діма, залишилися в Україні. І поки я рятувала, а потім ховала маму, Діма вирішив, що піде в армію. Вийшло, що я повернулася, а на другий день проводжала на службу Діму. Правда, його три рази повертали. Ось ми наготуємо їжі, зберемо його, відправимо, він повертається. І так тричі. Але все-таки він пішов строковиком нічого не сказавши, він підписав контракт і вирушив до АТО. Я вже пізніше про це дізналася», – зауважила жінка.
Три роки Дмитро прослужив на контракті. За цей час встиг вступити до університету на заочне навчання, збирався бути фінансистом. Весь цей час сам оплачував своє навчання. Закінчив бакалаврат, вступив до магістратури й минулого літа вже мав отримати диплом. Був період, коли воював на сході разом зі своїм батьком.
За цей час мама зі старшим сином поїхали до Польщі. «2020-го почався коронавірус, ми тоді думали, що це найстрашніше, що може бути. У Діми закінчувався контракт, він хотів його продовжити, йому пропонували посаду. Але я його вмовила не робити цього, відпочити. Якщо вирішить, що військове справа ця його, тоді знову повернеться. І восени він теж переїхав до Польщі. Працював на меблевій фабриці з братом, до нього дуже добре ставилися», – сказала мати.
Восени минулого року мама Дмитра була змушена знову виїхати до Сибіру: там від коронавірусу померла її сестра і залишилася маленька недоношена дочка, яка народилася за допомогою кесаревого розтину. Треба було її доглядати в реанімації. Оксана повернулася в Україну перед Новим роком. «Уже тоді йшли розмови про війну. Було зрозуміло, що почнеться щось жахливе, в новинах тільки про це й говорили. 22 лютого я виїхала до Польщі. Зустрілася з синами. Діма був такий високий, гарний.
Діма повернувся з роботи, відпросився. Він не міг працювати, взяв відпустку власним коштом. Допомагав українцям, які бігли до Польщі, возив їх. Передавав гуманітарну допомогу, яку збирали поляки. Потім він дізнався, що 70 його друзів із колишньої бригади, де він служив, загинули у Конотопі. І все він місця собі не знаходив. Він сказав, що повернеться до України. Я вже не могла його утримати. 24 березня він підвівся, випив каву, взяв уже зібрані сумки та поїхав», – розповіла мама захисника.
У Вінниці він одразу вирушив до військкомату. Там його тричі відсилали назад, потім узяли. 90 мешканців Вінниці, серед яких був і Дмитро Білоконь, направили на полігон. Усіх розподілили, а його чомусь знову відправили додому.
«Він їхав із цими баулами, кричав, матюкався, чому все так! І лише на початку травня він знову пішов на службу. Говорив, що знаходиться десь під Києвом, у нього 30 людей у підпорядкуванні. Але йому дуже це не подобалося, він не міг сидіти в спокійному місці... І нічого мені не сказавши, перевівся і вирушив на передову. Я якось питала його: «Так де ти? Хоч якось скажи». Тоді він сказав, мовляв, там, де багато картоплі та вусатий. Тобто біля Білорусі, у районі Чорнобиля. Я вірила. Іноді він надсилав фото, казав, що пересуваються з позиції на позицію, що заступає на чергування та три дні не буде зв’язку», – пригадала мати бійця.
29 липня 2022 року Дмитру Білоконю виповнилося 27 років. Мама дуже хотіла передати йому подарунок. Але пошти поряд, де був син, не було. «О 10 годині ранку написала йому повідомлення, привітала. Він передзвонив. Я вітала його, радила відключити телефон, тому що багато хто буде дзвонити, щоб їх не вирахували. А через пару годин він надіслав своє останнє відео. Син каже, що у нього день народження, а їх відправили у наряд. І надсилає фото, я бачу, що це Бахмут! Весь цей час він обманював мене, не казав, де насправді знаходиться. «Ти там опинився?» А він відповідає: «Мам, усе буде Україна, усе буде добре». І все. Я набирала його ще кілька разів цього дня, але телефон не відповідав», – зі сльозами розповіла мама Дмитра.
Мамі наснився страшний сон, який вона гнала від себе. А 1 серпня пролунав дзвінок, їй повідомили, що Діма загинув.
«Вони були на позиції вчотирьох – Діма, Саша, Льоня та Женя. Я відшукала батька Жені, він мені розповів. Льоня та Саня були в бліндажі, коли туди прилетів снаряд, їх засипало. Мій Діма та Женя були неподалік, вони пішли їх відкопувати, у цей час прилетів другий снаряд. Женя контужений і в нього поранення хребта, зараз він у шпиталі. Саша загинув, Льоню досі відшукати не можуть. А Діма був ще живий, його везли до шпиталю, але по дорозі він помер. Впізнавала сина, бачила, що ззаду на голові у нього зашита велика рана від вуха до вуха. У висновку йдеться, що син отримав черепно-мозкову травму, несумісну з життям», – поділилася мати.
До війни жінка була впевнена, що хоче залишитись у Польщі. Там була стабільна робота, поляки дуже добре ставляться до неї. А коли розпочалася війна, у такий страшний час їй дуже захотілося залишитись в Україні.
«У нас дуже страшне горе, в нас золотої дитини не стало. Моя крихітка дорога, моє горобеня золоте», – зітхнула двоюрідна бабуся Дмитра по батьковій лінії. Оскільки власних дітей у жінки не було, хлопця виховувала, як рідного.
«Я одягаю весільне гільце у стрічки, готую костюм, а в кімнаті довкола його фото, – зауважила бабуся. – Краще б я його на весілля збирала, а не на похорон. Ми прийшли на опізнання, а в нього голова синя, все тіло побите…»
Жінка розповідала, що з Дмитром спілкувалася востаннє в день його народження, 29 липня. Навіть не відчуваючи, що це буде день смерті онука: «Зранку ми всі його привітали, він сказав, що у відрядження на кілька днів їде. Ми бажали йому щасливої долі, дружину і діточок, про яких так мріяв. Він відповів, що скоро все буде, зовсім трішки до перемоги, і все буде…На наступний день телефон Дмитра не відповідав, і ще на наступний теж...1-го серпня до сестри приїхали військові й повідомили, що наш хлопчик загинув під Бахмутом, від артилерійського обстрілу. Вона мені подзвонила на роботу і сказала – у нас страшна біда…»
За декілька годин до смерті вінничанин виклав відео, в якому він з побратимами їде на автівці та вітає себе з днем народження.
«Він же життя не знав, розумієте? Він як у 22 роки пішов на війну – що він у житті бачив? Не буде в нього красуні-дружини, про яку мріяв, не народять вони мені онуків…Нехай нічий син, нічий чоловік і брат не загине. Але війна несправедлива. І час не лікує…» – наголосила мама загиблого.
«Просто прекрасний. Сильний, добрий, лагідний, спокійний, такий милий і рідний нашому серцю. З ним тільки найкращі спогади. Коли ми бачилися 3 тижні тому на сході, він не міг повірити, що сидимо і п'ємо каву тут, десь на Бахмутському напрямку, а не у Києві чи Вінниці, – написала про загиблого волонтерка Ольга Харкіна. – Що ми поруч з ним навіть на війні. Тій радості не було меж. І це так навзаєм! І зараз теж немає меж… тільки вже зовсім іншим переживанням: «Ну тільки не зараз… Тільки не він…»
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0