Майдан – це віра. Часто ірраціональна, але врешті – переможна

Коли в кінці листопада вийшов на головну площу країни, вірив; щось з того вийде. Хоча підстав сподіватися було вкрай мало.

Слабка опозиція, агресивна і впевнена в собі влада, апатична більшість суспільства і злегка стурбований Захід.

Та Україна знов прокинулася, зуміла не просто повторити Помаранчевий майдан, але перевершити його.

Коли вночі 11 грудня стояв на барикаді на Інститутській – вірив: достоїмо до ранку, переможемо. А розум кричав: «Дивися! Тих, хто навпроти, – більше, вони сильніші, їх не спинити».

Спинили.

У «довгу ніч з 18 на 20 лютого», розум диктував необхідність відійти, щоб мати сили потім повернутися. І ми почали готуватися до життя після поразки – обмінювалися контактами на Західній і Центральній Україні, домовлялися про місця майбутніх зустрічей, готувались розгортати підпілля.

А віра змусила лишитися на Майдані, зустріти сонце вранці 19 лютого разом із кількома сотнями шаленців, яких так і не посунули.

Побачити накритих закривавленими прапорами наступного ранку і натовп живих і свіжих, які, йдучи Прорізною, питали «Де тут Майдан?».

Тому пам‘ятаймо про Майдан, бо це про віру і перемогу, і про віру в перемогу, які потрібні нині не менш, як десять років тому.