Атлетка Катерина Климюк: Дівчина має бути гарна, незважаючи на те, чим займається
Інтерв’ю з українською олімпійською надією, яка любить яскраву помаду і мріє побувати в Сибіру
Вона прийшла в легку атлетику з футболу, мріє потрапити в Сибір, ненавидить тренування на «шоколадному стадіоні» і не виходить на старт без рожевої помади – рівнянка Катерина Климюк, яка представляє Запоріжжя, є олімпійською надією України.
В 2019 році на чемпіонаті світу з легкої атлетики в Катарі спортсменка допомогла нашій країні вибороти олімпійську ліцензію у складі естафети 4х400 м. Крім того, торік в естафеті Україна з Катериною в складі була четвертою на командному чемпіонаті Європи, виборола золото Всесвітньої Універсіади та бронзу Всесвітніх ігор військовослужбовців. Також Климюк стала переможницею командного чемпіонату України в бігу на 400 м, виборола бронзові нагороди зимового та літнього чемпіонатів України на цій дистанції. За підсумками року 24-річна спортсменка була визнана найкращою легкоатлеткою Запорізької області, та найкращою легкоатлеткою України у складі команди.
Тож «Главком» вирішив познайомити читачів з яскравою й неординарною Катериною Климюк ближче.
«За першу перемогу дали пенал з ручками, олівці і м’ячі»
Катю, скільки років ви в легкій атлетиці?
З 2006 року, виходить, уже 14. Спочатку займалася футболом – у нас була в школі команда, дуже хороший тренер. Згодом він став суддею високого рівня і судив матчі «Шахтаря» та «Динамо». А тоді його у нас забрали, щоб тренувати хлопців, а мені довелося покинути футбол, бо більше дівчат, крім нього, ніхто в місті не тренував. Натомість вчитель фізкультури порадив піти побігати, спробувати легку атлетику.
Пішла і мені не сподобалося. Я була дуже мала, а решті дівчат – по 20-24 роки. Мені ж років 11 – зі мною ніхто не спілкувався, постійно була самотня. Після футболу, де у нас була команда, було дуже нецікаво, тож я перестала ходити. Тренер Валерій Дубич телефонував, говорив: «У вас хороші перспективи». Тоді думала: «Він всім так каже». І не ходила. А за рік потому, коли виграла міські змагання на дистанції 300 м, зустрілася з Валерієм Петровичем знову. І він знову мене покликав до себе. Після того не пропускала вже жодного тренування. І понині не пропускаю.
А коли прийшов перший результат?
У 12 років виграла змагання «Діти – олімпійська надія України», в Києві, на дистанції 400 м. Пам’ятаю, як я бігла і останні 100 метрів весь час оглядалася, дивилася, чи мене ніхто не дожене. Запам’ятала це на все життя! І зараз кожного разу, коли відвідую стадіон на Лісовій, згадую, як бігла ці останні 100 метрів у майці в блискітках, у шортах геть не спортивних і постійно озиралася… Тоді за перемогу мені дали пенал з ручками, олівці, м’ячі. «Все, треба залишатися, легка атлетика – то дуже вигідно і приємно», - подумала. (сміється).
Пам’ятаю перші закордонні змагання у Білорусі. В дитинстві було таке досягнення – поїхати на змагання в Брест! Для мене то було як Америка. Все здавалося геть не таким як удома - закордон! Потім у Ялті був чемпіонат України. Там вперше посіла призове місце, стала другою. Постійно думала: «Невже я друга, невже ніхто не обжене?» Це теж був такий знаковий момент, після якого я ще серйозніше почала займатися легкою атлетикою.
А перший вдалий виступ на міжнародному рівні який був?
Чемпіонат світу серед юнаків. Тоді навіть не знала, чого чекати. Тому не хвилювалася взагалі – чемпіонат світу і чемпіонат світу. Їхала як на чемпіонат області, погано орієнтувалася серед суперниць. Пробігла собі, відібралася, не хвилювалася і виступила добре, була 12-ю. А перемогла тоді Шона Міллер з Багамських островів, яка на Олімпіаді в Ріо виграла 400 м. А я роком пізніше отримала звання майстра спорту міжнародного класу за друге місце на командному чемпіонаті Європи в естафеті 4х400.
«У Запоріжжі люди намагаються переходити на українську у відповідь»
Як опинилася у Запоріжжі?
Завдяки тренеру Костянтину Рураку. В мене була складна ситуація. Довелося шукати, під чиїм керівництвом працювати… Першому тренерові Валерієві Дубичу вдячна за все, він сильно вклався у мої спортивні досягнення, без нього я б не займалася легкою атлетикою. Після Валерія Петровича тренувалася у Михайла Книша. Він бігав 800 м і вирішив себе спробувати як тренер, я стала його першою ученицею. Точніше, на той час готував свою дружину і мене. Це був великий експеримент. Його дружина – моя найкраща подруга, я перейшла більше через неї, ніж через власне тренера. Ми пропрацювали два роки. Взяла у них дуже багато корисного і вдячна їм за це. Але врешті ми вирішили розійтися «за згодою сторін».
То було в 2018 році. Я залишилася без тренера. Поїхала на чемпіонат Європи, ходила і придивлялася. Старші спеціалісти пропонували різних кандидатів, але я думала: «Все не те, все не те». І раптом Ірина Ольховникова каже: «Іди до Рурака». Тоді подумала: «Нічого собі, це ж такий великий тренер, куди він мене візьме?» Але пощастило – він погодився.
Спершу домовилися працювати на відстані. Коли Костянтин Михайлович скинув перші відео з вправами, подумала: «Куди я перейшла? Зараз зламаюся і більше ніколи не зможу бігати… Просто космос, а не вправи». А на відео Віка виконує так легко, ніби нічого це не варте. Я половину зробила, у мене руки й ноги ледь не повідпадали… То зараз можу вже п’ять таких серій зробити і хоч би що. (Вікторія Ратникова, про яку йдеться вище, під час інтерв’ю сидить поруч і посміхається – зараз дівчата ділять квартиру у Запоріжжі, - «Главком»).
До слова, мені дуже пощастило, що в групі Костянтина Михайловича решта спортсменів до мене добре поставилася. Це теж допомогло адаптуватися до тренувань.
Як вам після Рівного Запоріжжя?
Коли вперше приїхала, не сподобалося. Було холодно, сіро, брудний сніг танув. Потім іншим разом ходили гуляти. Тут такий довгий проспект – мені дуже сподобалося, все світилося. Думаю, так гарно. Також любила жити і тренуватися на Хортиці. Та понині мені Запоріжжя подобається, мені тут добре. Ще й манеж теплий – все є, гаряча вода, навіть рушники.
Ви спілкуєтеся українською, що для Запоріжжя – рідкість. Як реагують місцеві?
Звернула увагу, коли люди у Запоріжжі чують українську мову, вони теж хочуть переходити на українську – це дуже приємно.
Результати після переходу до Рурака вас тішать?
Прогрес є і це дуже добре. Є така думка, що коли переходять до нового тренера, результат покращується не одразу. Бо нові методи підготовки і їх потрібно випробовувати. У нас усе склалося легко. Що мені тренер дає – все підходить, відповідно це впливає на результат. Дай Боже, щоб так продовжувалося далі.
2019-й рік, безперечно, найкращий у вашій кар’єрі. Мабуть, задоволені й ви?
Якщо по-професійному, то головне досягнення – шосте місце на чемпіонаті світу в естафеті, оскільки це головний старт сезону і ми вибороли для України олімпійську ліцензію. Але якщо говорити про особисті відчуття, то це перше місце на Всесвітній універсіаді. Як не крутіть, перше місце – то перше місце. Та й із точки зору бігу все було вдало. Зуміла все зібрати в собі і пробігти. Дуже допомогла Таня Мельник. Вона відчувала біль у стопі, не була певна, що зможе добігти. І я подумала: «Це моя друга Універсіада, на попередній нас залишили без медалей. Буде прикро, якщо ми знову не потрапимо в призи, адже вірогідність така існує. Треба якось зібратися і пробігти так, щоб якщо навіть Таня бігтиме в півсили, ми станемо призерками». Коли пробігла, Таня теж зібралася. Значить, молодець, характер є!
Естафети ви, здається, полюбляєте.
Наче й біжиш ті ж 400 метрів, що за себе, але в естафеті зовсім інші відчуття. Мабуть, завдяки їй у мене нема бажання експериментувати, бігати інші дистанції. Навіть якщо ти біжиш один результат в сезоні на 400 м, то в естафеті є всі шанси його покращити. За рахунок адреналіну, який там отримуєш. У мене так було в 2018 році, коли в сезоні бігла 54 секунди, а в естафеті пробігла 53. Просто така відповідальність, суперники поруч біжать, ти когось наздоганяєш, обганяєш і показуєш результат. Естафета завжди підтягує на вищий рівень.
В Україні велика конкуренція на дистанції 400 м. Складно триматися серед лідерів?
Завжди вважаю всіх суперниць в Україні дуже сильним і очікую від них високих результатів. У цьому вся краса 400-метрівки, що в Україні всі виходять на старт і до останнього ніхто не знає, хто буде першим, хто другим, хто третім. У нас розігруються всі місця, навіть четверте. Думаю, така тенденція збережеться і в 2020 році. Адже він олімпійський і ще більша мотивація. Не виключаю, що з’являться на нашій дистанції навіть дівчата з інших видів. Якщо чесно, це мені не дуже подобається. Як спортсмен я за – чим вище конкуренція, тим вище результат. Але як маленька дівчинка, я цього не схвалюю. Ми собі бігаємо, здобуваємо ліцензії, а потім з’являється хтось з іншої дистанції… Несправедливо.
Як налаштовуєтеся перед стартом?
Кожен раз хочу запам’ятати, що робила. І не можу. Думаю, що після вдалого бігу треба все так само повторювати і буде добре. Але не виходить. Перед стартом іноді уявляю, як біжу. Іноді навпаки відволікаюся і думаю про що завгодно, лише не про те, що зараз треба бігти. Універсального рецепту нема. Не створюю собі ніяких щасливих шкарпеток, футболок. Бо як я їх забуду – буде некомфортно бігти. Дрібниці відіграють роль, але я їх відкидаю. Хтось каже,покриття тверде чи м’яке, а мені однаково. При будь-якому покритті ти мусиш бігти. Якщо будеш замислюватися, можна не стартувати.
«Чим гірші умови, тим кращий результат»
Знаю, що коли ви тренувалися в Рівному, умови були екстремальні.
Є таке. Після асфальту в Рівному можу всюди бігти. Як казав тренер Наталі Прищепи: «Чим гірші умови, тим кращий результат». І з кожним днем ця приказка для Рівного все актуальніша. Коли взагалі нічого не має –перевдягаєшся на лавці на вулиці, з неба капає дощ, а ти на Олімпіаду готуєшся, то хочеться плакати. Не могла дочекатися, коли в Запоріжжя приїду. Було б добре, щоб у кожній області був манеж або стадіон.
Та зараз повернуся додому і знову буду бігати в парку. Ще добре, що хоч тепла зима. У нас є університетський стадіон, доріжка з таких маленьких плиточок, як шоколадка. Ми його називаємо «шоколадним». Там постійно стоїть вода – якщо пішов дощ, навіть дрібний, ці плиточки звертаються як чаші, і там збирається вода, у тебе мокрі ноги, все брудне. Не дуже люблю там бігати, але виходу нема.
У Запоріжжі ж нещодавно реконструювали манеж. Раніше там було непогано. Ну, як усе совєцьке – там щось обсипалося, там щось капало. Але був душ, гаряча вода – тренуватися можна. Та коли зайшла тепер – це просто якась Америка. Все сучасне, продумано до дрібниць, навіть персонал бажає вдалого тренування. Ще й лазня є. І все це безкоштовно для спортсменів. Я ще й у преміям-роздягальні перевдягаюся – дуже класно. Це сприяє якісній роботі.
Судячи з усього, взимку ви цьогоріч не виступатимите?
Зиму ми пропускаємо через те, що не встигнемо підготуватися до відповідального літнього сезону. Зараз у нас період дуже великих завантажень – робимо багато силових вправ, швидкісних, працюємо на завантаження. Потім поїдемо на збори в Португалію. До речі, ще там не була. Там вже будемо розбігати базу, яку напрацювали. Потім плануємо поїхати в гори, а після високогір’я будемо починати літній сезон.
Гадаєте, реально відібратися на Олімпійські ігри на особистій 400-метрівці?
З моїм новим тренером реально. Ще три роки назад сумнівалася б, а зараз є віра. Мені менше секунди треба скинути – 51,35 норматив, а я бігла 51,97. Це немало, але я відчуваю недосказаність у 2019 році. Могла пробігти швидше. Може, ще не пройшла адаптації, не повірила в свої сили, побоялася бігти швидше. Це моя мета – відібратися на Олімпіаду на індивідуальній дистанції.
«Спорту я вдячна і за чоловіка»
Давайте трохи відійдемо від спортивної тематики. Помітила, що на старті у вас губи завжди нафарбовані яскраво рожевою помадою. Це традиція така?
Люблю робити все заздалегідь, не поспіхом, тому зазвичай починаю збиратися на старт за дві години. Щось собі складаю, буває – волосся заплітаю. А одного разу вирішила нафарбуватися. Довго фарбувалася, старалася – і мені сподобалося. Почуваюся впевненіше. Після того залишила цю звичку. Мені подобається, і на фото гарно виглядає. Часто бігаю перший етап в естафеті, а першоетапщиків довго показують – дівчина має бути гарна, незважаючи на те, чим вона займається.
У повсякденному житті віддаєте перевагу спортивному стилю чи вишуканому?
Люблю жіночний одяг, підбори, бо у спорті часу для цього нема. Тож коли у мене є нагода – запрошують в гості або просто йду на прогулянку з чоловіком - обов’язково гарно вбираюся, адже така нагода випадає не часто. На зборі ходиш в одному й тому ж. Інколи сумую за часами, коли ходила в університет – щодня можна було вдягати щось нове і дефілювати там.
Хто ваш чоловік?
Колись займався легкою атлетикою, бігав 400 та 800 метрів, кандидат у майстри спорту з легкої атлетики та ще й КМС із пожежно-приладного спорту. Познайомилися ми дуже давно. І він, і я займалися на одному стадіоні. Закохалася з першого погляду, але він мене не помічав – він старший за мене, я тоді ще взагалі дитиною була. Та якось ми їхали на чемпіонат України в Донецьк. Оскільки я непогано бігала, мене взяли на дорослий чемпіонат. В автобусі ми познайомилися, а після того довгий час зідзвонювалися. Десь роки зо два. Мені тоді п’ятнадцять було, він запропонував зустрічатися. А цьогоріч зробив пропозицію. Тож спорту ще вдячна і за чоловіка – не лише за спортивні заслуги.
Як коханий сприймає вашу постійну відсутність?
Мабуть, через те ми так довго разом, що він мене розуміє. Розуміє, що це не просто професія, а захоплення, моя любов. Не ревнує, і дуже допомагає. Підтримує мене завжди. Мабуть, якби він сам не займався спортом, йому було б складно все це зрозуміти, але оскільки в нього є досвід, то все добре. Ми дуже спортивна родина. Як ідемо гуляти, можемо 20 кілометрів пройти пішки, на лижах їздимо кататися. У нього чудова фізична форма, я його ще не можу обігнати ні на 100-метрівці, ні на 400. І ніколи вочевидь не зможу.
«Якби не спорт, працювала б менеджером-економістом»
Чим любите займатися у вільний час?
Мене цікавить рукоділля. Коли була змога більше знаходитися вдома, постійно робила якісь картини, екібани. Дуже подобається різні техніки вивчати – декупаж, картини з сухих квітів. Ще дуже люблю запаковувати подарунки – не просто в папір, а з декором, наприклад, кораблики робила, щось з квіточок викладала. Зараз, правда, часу на це бракує.
Завдяки спорту ви багато подорожуєте. Де сподобалося найбільше?
Об’їздила зо два десятки країн. Найбільше запам’яталися Норвегія, Киргизстан і Японія. У Японії все своєрідне, східна культура. Але мені дуже сподобалися їх чистота і привітність. Японці дуже акуратні, навіть в метро протирають поручні. Ось Китай – просто смітничок. І їжа у них не смачна. А в японців усе так вишукано – культура споживання їжі, чаю.
У Норвегії подобається, що вони не заважають природі бути природою – виходить скеля на дорогу, її ніхто не чіпає, зроблять об’їзд. В аеропорту, наприклад, стіни були з моху. У людей замість черепиці дахи вкриті плиточками, вирізаними з камінців. Люди живуть в гармонії з природою.
У Киргизстані ж просто бідна країна і в них немає іншого вибору, як жити в цій гармонії. Там дуже гарна природа – багато коней, віслюків, свіже повітря, красиві озера. Ще й умови мені там підходять: нема стадіону, нема доріжки, ми бігали по землі і каміннях. А я людина проста, мені було нормально – як удома.
В якій з країн, де вдалося побувати, найпопулярніша легка атлетика?
Здається, у Великобританії розвинена найбільше. Там 2017 року на чемпіонаті світу прийшло найбільше людей за всю історію міжнародних змагань, проведених під егідою IAAF. І зрозуміла чому. Коли там ідеш по вулиці, через кожні 30 секунд тебе або обганяє, або прямує назустріч бігун. Це просто любителі різного віку , дуже багато людей. Була сильно здивована – столиця, таке велике місто, здавалося б, усі мали бути зайняті. А вони бігають, на велосипедах їздять. І зрозуміло, що коли займаєшся сам, слідкуєш за професійними атлетами. Не дивно, що британці приходять на змагання.
У нас важко змусити українців бігати. Хоча останнім часом помітні зміни в кращу сторону – з’явилося багато клубів, бігових змагань, люди намагаються якось займатися спортом. Сподіваюся, доживемо до того, що українці зацікавляться професійною легкою атлетикою, почнуть приходити на стадіони. Хоча куди приходити? Стадіонів теж особливо нема. Хочеться, щоб були в кожному місті, тоді наш спорт був би популярнішим.
Де мрієте побувати?
В Австралії. Мені тренер багато про неї розповідав. Також з цікавістю відвідала б Нову Зеландію. А на першому місці у мене – Сибір, Якутія. Хотіла побачити б цих оленів, людей, які живуть там при мінус 40.
Колись замислювалися, чим би займалися, якби не спорт?
У дитинстві хотіла бути телеведучою, потім довгий період – бухгалтером. Навіть закінчила економічний факультет університету. Думаю, якби не займалася спортом, працювала б менеджером-економістом в якійсь великій компанії – на кшталт Samsung чи Google. Чомусь завжди себе там уявляла.
А найближчі перспективи? Націлюєтеся на наступний олімпійський цикл?
Далекоглядних планів наразі не будую. Налаштовуюся на сьогодні, на кожен день, на кожне тренування. Бо життя дуже швидко змінює своє русло, і я не хочу ні в чому розчаровуватися. Наразі живемо Олімпіадою в Токіо!
Олена Назаренко, для «Главкома»
Коментарі — 0