За що нас було приречено на повільну страту? Велика розмова з істориком про Голодомор
Геннадій Єфіменко: «У 1930-ті Україну продовжували розглядати як найбільшу небезпеку для Кремля»
Голодомор в Україні, 90-ті роковини припадають на ці дні, не має чітких часових рамок. Від голоду українці вмирали і в першій половині 1932 року, однак навмисне позбавлення усіх продуктів харчування, а не лише реквізиція зерна – це більшовицька практика кінця 1932 – початку 1933 років. Найвищою ж була смертність у червні 1933 року.
Майже чотири мільйони українців, а саме таку кількість жертв називає кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії НАН України Геннадій Єфіменко, пішли у вічність, зустрівши найбільш страшну (бо розтягнену у часі) та болісну смерть.
За що їх було приречено на цю повільну страту? Винятково за супротив людожерській більшовицькій владі, за ту потенційну небезпеку, яку становила українська спільнота для російського більшовицького режиму. Такого спротиву не було в інших радянських республіках, не мали вони й такого потужного людського та ідеологічного потенціалу, який міг зумовити їхнє відокремлення від СРСР, а пізніше і його розпад, то ж мученицька чаша їх минула. Україна ж випила її до дна.
Станом на зараз Голодомор в Україні офіційно визнали геноцидом українського народу 32 держави світу. Прикметно, що більше половини з них зробили це після 24 лютого 2022 року. Але дехто навіть раніше за Україну: наприклад, Канада та Естонія визнали Голодомор геноцидом це ще у 1993-му. Україна ж ухвалила відповідний закон лише у 2006-му.
З перших років проголошення незалежності одним з найбільш дискусійних було питання про кількість втрат від Голодомору. Історики називали різні цифри, але питання, здавалося, мало бути вирішеним, коли підрахунки втрат було доручено фахівцям-демографам.
Та попри юридично визнану оцінку втрат (3,94 млн), яка була вказана в рішенні Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010-го (цим рішенням закріплено визнання Голодомору геноцидом), та підтверджена подальшими дослідженнями українсько-американської групи демографів, з 2016 року дискусії поновилися. Їхній скандальний присмак не пасує до скорботної дати, яку ми відзначатимемо невдовзі. Проте оминути дану тему неможливо, і «Главком» приділяє їй увагу наприкінці інтерв’ю. А починаємо ми розмову істориком Геннадієм Єфіменком з передумов Голодомору.
Якби не спротив українців, СРСР постав би у вигляді автономних республік, приєднаних до Росії
Пане Геннадію, як міг зародитися в головах більшовицьких керманичів задум приборкати Україну голодом?
Цей задум витікав з попереднього досвіду. У 1921-1923 рр. на теренах південно-східної України був голод, який більшовики спеціально не організовували, але який став тим чинником, що допоміг Кремлю приборкати повстанський рух. Тоді першопричиною страшного голоду стала посуха, яка наклалася на попередню реквізиційну політику більшовиків, внаслідок чого запасів продовольства у селян не залишалося. У Кремлі вже в 1921-му усвідомили, що знесилене голодом селянство нездатне на активний спротив. Тож коли, приміром, загони махновських повстанців намагалися вийти за межі південної України – на Полтавщину і далі – їх, згідно зі спеціальною директивою, заганяли назад, в оті голодні губернії.
Спротив радянській владі, який ви згадали, в Україні був найсильніший? Від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Українській СРР відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання»…
Так, найсильніший. В Україні на соціальну складову накладалася національна, причому дуже потужна. Власне кажучи, саме через спротив України Радянський Союз і постав у 1923 році саме в тому форматі, у якому ми його знаємо. Бо спочатку більшовики не планували навіть формальної рівноправності між республіками, вони збиралися надати їм максимум статус обласної автономії. Тобто той статус, який отримали республіки у складі РФ – тодішні Башкирія, Татарстан та інші. Щоб ті автономії мали право впливати хіба що на вирішення питань культури – без жодних господарських чи державних прав.
Фактично Українська Центральна Рада поклала початок усій національній боротьбі на теренах колишньої Російської імперії, та й державність першою здобула Україна – внаслідок проголошення Центральною Радою у листопаді 1917 р. ІІІ Універсалу, яким була утворена Українська Народна Республіка. Це рішення зумовило і появу радянської України – такої собі квазідержави, спочатку навіть у формі УНР, а вже з 1919 р – УСРР. Пізніше шляхом України пішла, приміром, Білорусія – я вживаю термін «Білорусія», бо маю на увазі вже радянську республіку. Вона намагалася оформити стосунки з Росією так, як це робила радянська Україна. І навіть у 1922 році, якби не потужний спротив вже УСРР, більшовики таки запровадили б автономізацію.
Додам: коли у січні 1930 року почалася масова примусова колективізація, найбільший супротив їй також чинила радянська Україна. Так, це вже були не 1920-ті роки, коли на місцях було ще багато зброї. Так, багатьох «розкуркулили» та депортували, зокрема, і найактивніших діячів. Але супротив тривав, причому нерідко – у вигляді так званих «бабських бунтів». Тому вже березні 1930-го – вийшла відома стаття Сталіна «Запаморочення від успіхів», після якої більшовики дещо відступили від наміченої програми.
Але ненадовго.
Так, бо Україну продовжували розглядати як найбільшу небезпеку для Кремля. За результатами 1930 року з України було взято хліба більше, ніж у кожен з попередніх років. Мало того саме цього – і лише цього року – частка України у хлібозаготівлях перевищила частку усіх інших хлібовиробних регіонів, разом взятих. Тобто вже у 1930-му то були не лише потрібні державі заготівлі хліба, а одночасно й репресивний захід, як покарання за зрив планів з колективізації, бо більшовицьке керівництво відразу оцінило потужний повстанський рух України. І тому почали придушувати навіть потенційний протест, відбираючи хліб.
Політика радянської влади щодо України зумовила те, що німцям вдалося дуже швидко захопити всю Україну
Ще один документ тієї епохи. Сталін у листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року пише: «Якщо не візьмемось нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати». Йшлося саме про організацію голоду?
Цю цитату, до речі, так легко вирвати з контексту, перекрутити й подати як турботу радянської влади, яка не шкодувала грошей на процвітання України.
Так, але для людей, здатних мислити, очевидно, що мова геть про інше. А саме про підсилення карних органів?
Так. Тоді більшовики втрачали під собою ґрунт. Зацитований вами лист слід розглядати в контексті подій 1932 року. У квітні Сталін писав Косіору, що радянської влади на селі фактично немає. Більшовики програли комунізацію села – вони бачили, що їхня політика, яка усувала економічну зацікавленість населення в результатах праці та знищувала можливість купівлі та продажу як таких, зазнала фіаско. У Кремлі усвідомили, що така політика ще й посилила антирадянські настрої, люди знову почали згадувати того ж таки Петлюру та УНР. І це при тому, що 1932 рік – це апогей політики українізації, якою влада намагалася «прикрити» оцей другий комуністичний штурм.
А щодо грошей, то так – їх не шкодували для упокорення України, для контролю над нею. І тут не йдеться тільки про збільшення карального апарату. Ще була велика кількість уповноважених по хлібозаготівлі, велася ґрунтовна ідеологічна робота, яка була складової комуністичної пропаганди. Однак, звісно, ключовим моментом упокорення України став саме голод. Але, до речі, коли згодом комуністичні діячі хвалилися, що вони, мовляв, «навчили українських селян уму-розуму», то все було якраз із точністю до навпаки.
Що ви маєте на увазі?
Маю на увазі те, що в січні 1933-го більшовики фактично оголосили про повернення до продовольчого податку. А до того, по суті, повторювалася практика 1920 р., коли використовували продрозкладку – «продрозверстка» російською. Вона передбачала, що держава забирає стільки продуктів, скільки вважає за потрібне. Така політика знищувала економічні стимули для селян працювати, бо скільки б ти не виробив понад прожитковий мінімум, у тебе все одно все відберуть. Але у 1933-му відбулося повернення до податку на колгоспи, коли була чітко визначена частка урожаю, яка віддається на потреби держави. Тоді як решта залишалася колгоспникам, і це вже створювало стимули для роботи у колгоспі. Тобто ціною мільйонних жертв українці певною мірою змусили більшовиків повернутися до економічного стимулювання роботи на селі.
Але, погодьтеся, що новітнє закріпачення селян не може вважатися адекватним методом господарювання. Хоча вибору селяни не мали…
Звісно, в умовах голодної смерті людина була ладна погодитися на будь-яку працю. З весни 1933-го всіх, хто ще міг працювати, почали підгодовувати, щоб вони могли орати та сіяти. І при цьому ті селяни вже не думали про спротив. Так, українцям більшовики просто помстилися – і за 1919-1920 роки, коли вони ганебно відступали, і за 1921 рік, коли були змушені вдаватися до нової економічної політики, і за 1932-1933 роки, коли довелося відмовитися від комунізації села та комуністичного штурму.
«Якщо Гітлер знищував етнос, то Сталін знищував націю. А у нації треба вбити волю до спротиву»
Перш ніж ми перейдемо безпосередньо до Голодомору, запитаємо про спротив у роки Другої світової війни на тих територіях, які від нього постраждали. На західних теренах діяла УПА, яка воювала на два фронти. А що на решті територій – чи були бодай точкові, локальні спроби давати відсіч як нацистам, так і комуністам?
Відповім на ваше питання так: саме політика радянської влади щодо України зумовила те, що німцям вдалося дуже швидко захопити всю Україну.
Спочатку українці оцінювали німців по 1918 року, і багато хто просто не бачив у них великої загрози, а також не чинив їм великого спротиву. Історик Владислав Гриневич, який досліджував це питання, пише, що саме тому німців подекуди зустрічали хлібом-сіллю. Тобто не тому, що українці – погані. А тому, що вони надто добре знали і пам’ятали, що робив Кремль. Прозріння прийшло пізніше, коли німці довели, що розглядають українців як нижчу расу. Тобто наслідки Голодомору дуже суттєво відбилися на суспільних настроях, вони не могли не датися взнаки.
Додам, що за часів німецької окупації в Україні видавалося багато газет українською мовою. Звичайно, газети ці були пронімецькі та антибільшовицькі. І про голод там було чимало інформації. Наприклад, у харківській «Новій Україні» були оприлюднені перші наукові підрахунки втрат від голоду, які й досі є предметом дискусій. Економіст Степан Сосновий, який працював у 1930-ті роки і залишався жити в Україні під час та після Другої світової, говорив про 4,8 млн. загиблих.
До оцінки втрат ми повернемося. У 1935-му Геббельс виступив з промовою «Комунізм без маски» на щорічному партійному з'їзді НСДАП, у якій говорив, зокрема, і про Голодомор. Його мета була така сама, як у газет, які поширювали на окупованій Україні, – антибільшовицька?
Звичайно. Тоді Німеччина була головною антибільшовицькою державою. Скажу більше: Німеччина була взагалі єдиною державою, котра вже в середині 1930-х на урядовому рівні говорила про голод в Україні. Це та Німеччина, яка ще не вчинила злочин Голокосту, адже йдеться про 1930-ті роки… До речі, увага нацистської Німеччини 1930-х рр. до цієї теми дуже зашкодила Україні у подальшому.
Чому?
Тому що нацисти стали табуйованими. Все, що вони робили та навіть казали, було визнано злочинним. Це не могло не відбитися на спробах домогтися визнання Голодомору геноцидом світовим товариством.
Це Гітлер навчився у Сталіна тому, як можна винищити одну конкретну націю?
Ні. Предмет нищення у Гітлера і у Сталіна був абсолютно різний. Гітлер знищував людей за ознакою етнічного походження. Єврей підлягав знищенню і в Німеччині, і в Україні, і скрізь на підконтрольних нацистам територіях. Етнічних же українців більшовики спеціально не знищували, тим більше, якщо вони йшли на співпрацю з режимом, якщо відмовлялися від національної свідомості та ідентичності. Від мови на території радянської України вони могли не відмовлятися – головне було зректися ідеї української державності.
Ми говоримо про тих, хто вступив у Компартію чи у комсомол?
Не обов’язково. Серед арештованих та розстріляних у 1930-х було чимало саме комсомольців та комуністів, які виступали за українську радянську державність, можна сказати, за Україну як націю. Хай навіть за соціалістичну державу, але українську, ось в чому суть. Той таки Хвильовий був не українцем за етнічним походженням, але він був політичним українцем. І таких багато. Українська нація вимагала для себе більше прав, починаючи від 1920-х років. Вона мала достатньо прокомуністичних, але не проросійських діячів.
Тобто ще раз: якщо Гітлер знищував етнос, то Сталін знищував націю. А у нації треба вбити волю до спротиву, вбити найактивніших діячів, зробити так, щоб субстрат нації перестав відчувати себе відмінним від Росії. Власне, зараз Росія зараз так само чинить геноцид щодо українців як нації. Тільки тепер росіяни оголошують про таке публічно.
Тож повертаючись до вашого питання: якщо Гітлер навчився чогось у Сталіна, то хіба що організації репресій – так би мовити, певним технологічним моментам, побудові концтаборів тощо. Але не більше.
«Радянська влада не саджала у тюрми втікачів від голоду… Їх просто відправляли назад у село – помирати»
Ситуація із голодом не була настільки критичною, аж доки у селян забирали лише хліб, але згодом у них почали вилучати абсолютно всі продукти харчування і навіть те, що могло бути умовно їстівним – якісь коржики з картопляної гички абощо. Є така сцена у романі Леоніда Кононовича «Тема для медитації»: заходить до хати «червона валка», бачить – у печі чибрики на деку лежать. А чибрики, поясняє Кононович, це таке печивко з кукурудзяних качанів. «Комса», тобто комсомольці у складі цієї «червоної валки», вивертають те деко на підлогу і втоптують чибрики у землю. Наскільки я розумію, спочатку влада ще так не лютувала. У зв’язку із цим питання: чи можна говорити про якусь періодизацію голоду?
Так, можна. Дивіться, навесні 1932 року в Україні був голод, від якого, за різними оцінками, загинуло від 150 до 250 тисяч осіб, був викликаний реквізицією хлібних запасів. Люди гинули там, де збіжжя було альфою та омегою їхнього харчування. Це щодо голоду.
А щодо Голодомору як засобу покарання та вбивства, як свідомого планування голодної смерті, то він починається наприкінці листопада – після рішення про «чорні дошки». У грудні 1932 року вони застосовувалися ще точково, а після телеграми Сталіна, виданої 1 січня 1933-го, вся територія радянської України була занурена у голодну смерть.
…Є у Тетяна Боряк книжка «І чого ви ще живі?», де зібрано спомини людей, які пережили Голодомор. Там якраз йдеться про те, що у селян вилучали навіть умовно їстівні речі. Говориться і про методи вилучання таких речей… А загалом, зверніть увагу, письмового документу, де чорним по білому був би наказ «заморити селян голодом», не існує. Проте сам розвиток подій свідчить про те, що це була не ініціатива місцевої влади – вказівка надійшла з Москви.
Щодо телеграм Сталіна, то 1 січня 1933 року він надіслав керівникам УСРР вимогу добровільно здати державі «раніше розкрадений і прихований хліб». А 22 січня іншою директивою Сталін та Молотов заборонили виїзд селян з території УСРР. Тих, кому вдавалося прорватися крізь адмінкордон, силоміць повертали додому вмирати голодною смертю.
Мабуть, російська пропаганда, заперечуючи Голодомор, якраз і акцентує на відсутності чіткої письмової директиви…
Знаєте, у джерелознавців є така установка: спогад може бути хибним, його слід перепровірити… Але коли з усіх куточків України надходять однакові спогади про реквізицію всього продовольства, то рішення влади про вилучення усього продовольства стає вже доведеним фактом.
Отож, до вашого питання про періодизацію голоду: наприкінці 1932 року створений владою штучно голод охопив окремі райони України, а у січні 1933-го – всю Україну. Але я хочу додати, що використання голоду як засобу покарання, було апогеєм геноциду, але не єдиним його проявом. Не забуваймо про знищення української інтелігенції, духовенства, війну з церквою, зокрема, з Українською автокефальною православною церквою. Не забуваймо, скільки було знищено активних селян, які могли очолити спротив, скільки було депортовано «куркулів» тощо. Все це також складові геноциду.
Є відоме фото австрійця Александра Вінербергера, який зняв трупи загиблих від голоду лежать на вулицях Харкова. Якщо у містах виловлювали селян, як із ними чинили? Саджали в тюрму чи відправляли назад, до сіл?
За межі радянської України не пускали – стояли спеціальні загони, які відловлювали втікачів. Упійманих просто відправляли назад на село. Бо арештантів треба було годувати, а цього влада робити не збиралася. У той час бували випадки, коли люди раділи арешту. Але затриманих втікачів з України просто повертали додому, і це було найбільшим покаранням. Репресії ж застосовувалися щодо тих, хто чинив активний спротив.
Настала весна 1933 року. У селян перестали відбирати харчі – там, де вони ще якимсь дивом вціліли. Очевидно, величезний репресивний захід влади був згорнутий зв'язку з тим, що мали залишитись бодай якісь селяни, які б провели посівну 1933 року. Правильно?
Справді, комусь треба було сіяти. Тому тих, хто вижив та міг працювати, почали підгодовувати. Але людей все одно не вистачало, тож не лише військовослужбовці, а навіть працівників каральних органів виводили у поле займатися сільгоспроботами.
У квітні, тобто коли розпочалася посівна, смертність почала хоч і не суттєво, але спадати, чи, принаймні, не зростала, але потім стався її пік, який припав приблизно на червень. Окрім голодного виснаження, були й інші причини, чому так ставалося. З голоду слід було б обережно виходити, але люди не мали сил терпіти і жадібно накидались якісь харчі, зокрема, на молоду зелень, а це могло мати летальні наслідки. Так, наприклад, загинув юнаком і мій двоюрідний дід. Плюс не забуваймо про супутні хвороби, викликані голодом.
Німеччина була єдиною державою, котра вже в середині 1930-х на урядовому рівні говорила про голод в Україні
Що більшовики зробили із тим хлібом, які вони забрали в українців?
Хліба, якого вилучили з України після 1 січня 1933 року, було дуже небагато. Тобто практичного значення таке вилучення не мало. Та й загалом хлібозаготівлі були куди як скромніші, аніж з урожаю 1931-го, не кажучи вже про рекордні заготівлі з урожаю 1930-го року.
Наприкінці січня 1933-го до України прибув новопризначений другий секретар ЦК КП(б) України Павло Постишев. З його приїздом деякі ешелони з зерном почали повертатися для формування насіннєвого фонду та підгодовування тих, хто ще міг працювати на полях.
Так що, відповідаючи на ваше запитання, зерно, вилучене 1933-го в українців, частково повернулося в Україну, а частково було використано для поточних потреб Радянського Союзу.
У згадуваного вище Кононовича, а також в романах «Марія» Самчука, «Жовтий князь» Барки йдеться про те, що у тих таки «червоних валках», які викачували хліб, брали участь й українці. Можливо, вони йшли у «активісти» через певні преференції, а, можливо, з винятково ідеологічних міркувань. Чи потрібна нам зараз правда про те, що не одна Москва відповідальна за Голодомор? Ми можемо ми перерахувати усіх винуватців Голодомору, вказати, яку частку серед них становлять етнічні українці та окреслити мотиви їхніх вчинків?
Почну з причин. Ви кажете про ідеологію, про добровільну участь – я ж додам, що люди долучалася до реквізиції хліба, рятуючи (подекуди) своє власне життя коштом іншого. Але незалежно від мотивів, ці люди також є призвідниками Голодомору. До слова: термін «призвідники Голодомору» ввела свого часу сучасна дослідниця Дарія Маттінглі, і я буду ним користуватися.
Наведу такий приклад. Свого часу я досліджував вчительство періоду 1930-х років, і з документів випливало, що сільські вчителі на початку 1932 року голодували чи не більше за селян. Тому з урожаю 1932-го для них виділяли окремий продовольчий фонд. Але потім його могли вилучити, а самих вчителів змусити долучалися до збору зерна. При цьому такі вчителі могли не бути ані комуністами, ані комсомольцями. Вони були тими, хто знав, що в разі відмови брати участь у реквізиції їхні власні діти помруть голодною смертю.
За спогадами, поводили вчителі у таких «буксирних бригадах» себе по-різному. Одна якась вчителька могла спитати на уроці: «Діти, а хто сьогодні їв хліб?», і таким чином «навести» на вірний слід буксирну бригаду. Бо йшли до хати тих, хто піднімав руку…
А інший вчитель робив навпаки – щось ніби й бачив при обшуку родини, але вдавав, що не вгледів заховане зерно. Тобто різні були люди, і тому дуже важко відокремити оцих призвідників Голодомору. Той, хто ставив дитині провокативне питання, однозначно потрапляє до їхнього числа. Але той, хто під примусом йшов «трусити» хліб, але не видавав родину свого учня – він тоді хто?
Якщо не видавав людей, то тоді – не призвідник…
І таких – хто не видавав – теж було чимало. Практика окремих хуторів, де люди один одного не виказували, а харчі переховували в різних місцях, це засвідчує. Свого часу Український інститут національної пам’яті ініціював кампанію «Людяність у нелюдяний час», під час якої згадували тих доброчинців, які допомагали вижити у 1933 році тим, хто голодував. Тобто згадували сусідів, односельців, навіть комуністів чи представників влади, які організовували порятунок. Викручувалися як могли, але намагалися не допустити голодної смерті – власної та чужої…
І знаєте, я вам зараз несподівану річ скажу: нам зовсім не треба штучно перебільшувати кількість призвідників, бо ми таким чином знеславлюємо свою націю. А саме це і стається, коли ми говоримо, що від Голодомору загинуло 7-10 мільйонів. Бо чим більше жертв Голодомору, тим більше і його місцевих призвідників. Нам не треба за будь-яку ціну намагатися урівняти кількість загиблих під час Голодомору із кількістю загиблих під час Голокосту, бо цим самим ми лише «накручуємо» собі число негідників серед українців.
«У природі Голодомору розібрався Джеймс Мейс, чию колосальну роботу у США так і не оцінили»
Давайте про тих, хто розповідав світові правду про Голодомор. Зокрема, про Гарета Джонса. У пресрелізі до циклу своїх матеріалів він писав: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду». Він виконав це прохання і «в Англію» передав. Давайте прокоментуємо цю подію: який вона мала резонанс? Які наслідки?
Інформація про те, що відбувалося в Україні у 1932-1933 роках, за кордон надходила і до свідчень Джонса. Інша справа – хто і як її використовував, і хто давав їй хід. Наприклад, візьмемо Сполучені Штати. У 1933-му, тобто якраз у той момент, коли в Україні помирали мільйони, встановлювалися дипломатичні відносини між США та Радянським Союзом. Після тривалих перемовин у листопаді 1933 року Америка визнала Радянський Союз. А Україна була поза світовим контекстом, і її просто не бажали чути.
Німеччина?.. Так, там говорили про голод – той таки Геббельс. Але німецькі голоси, від кого б вони не походили, не хотіли слухати. Та й в інтереси західних держав голод в Україні не входив. Хоча питання про нього піднімали навіть на рівні Ліги Націй. Але Радянський Союз, який на відміну від 1921-1923 років вже не просив ніякої західної допомоги, просто усе заперечував.
Тобто голос Гарета Джонса пролунав, але з практичних міркувань його не захотіли почути. Але йому велика подяка і шана за зроблене. Та все ж він не був єдиним, хто почав говорити про Голодомор. Крім того, такі явища як колективізація та розкуркулення з подальшою депортацією тоді ще так і не були ані висвітлені, ані осмислені. А це також – складові геноциду українського народу, наряду із Голодомором…
Це так, як і у 2022-му: поки закордонні журналісти не приїхали в Бучу і не побачили наслідки навіть короткотривалої російської окупації на власні очі, мало хто у західному світі міг усвідомити, що Росія – явище, яке знаходиться поза межами всього людського. Тепер таких більше. А скільки всього нам іще невідомо й досі? Скільки всього відкриється, коли інші наші території будуть деокуповані?..
На щастя, зараз світ все ж таки інакше реагує на злочини Росії. Та й у часи «холодної війни» Сполучені Штати вже не закривали очі на злочини СРСР – згадаймо хоча б Рейгана з його знаменитою «імперією зла»… Саме в цей час над темою Голодомору починає активно працювати Джеймс Мейс…
Так, Мейс був виконавчим директором Комісії Конгресу США з вивчення голоду в Україні, яка збирала і, зрештою, опублікувала три томи свідчень жертв Голодомору плюс четвертий – узагальнюючий, зі звітом комісії – том. У цьому була велика заслуга тодішньої української діаспори, бо якби не її ініціативність, то нічого й не було б. Тому що протидія з боку Радянського Союзу була дуже сильною.
Але ви маєте рацію щодо холодної війни. Тут збіглися відразу кілька чинників – і 50-ті роковини Голодомору, і протистояння з СРСР, і труднощі у самому Радянському Союзі, і своєрідний «ефект Барбари Стрейзанд» – чим більше радянська влада намагалася приховати факти Голодомору, тим більша кількість людей ними цікавилася – в тому числі й радянських науковців.
І тільки тоді полуда почала спадати.
Розкажу вам історію. Був такий Іван Хміль, який працював співробітником нашого Інституту. У час Голодомору у Хмеля, наскільки мені відомо, померла майже вся родина, а сам він потрапив до дитячого будинку. І все життя вважав, що держава його виховала, що завдяки їй він досяг своїх кар’єрних висот тощо. Так от, ця людина публічно заперечувала факт Голодомору, уявляєте? Голодом влада вбила його рідних, поламала його власне життя, але він все одно переконував, що голоду не було і говорити про це не слід.
Заперечувати факт голоду перестали аж тоді, коли Щербицький у 1987-му визнав: так, голод був. Але у 1980-х діяв концепт «Ленін – хороший, Сталін – поганий», тобто в усьому почали звинувачувати Сталіна. І тема голоду подавалася не як одна із основних засад владної кремлівської політики, а як сталінські викривлення.
Величезна заслуга Мейса ще й у тому, що у написаних ним у співпраці з Робертом Конквестом «Жнивах скорботи» висвітлена тема колективізації, яка призвела до закріпачення українського селянина і зрештою до Голодомору (Роберт Конквест – британський дипломат та історик, автор праць з історії СРСР, зокрема, періоду сталінських репресій та Голодомору в Україні 1932-1933 – ред.)
Тобто Мейс правильні акценти розставив і показав правдиві витоки Голодомору…
Так… І ви тільки уявіть, ця людина виросла у вільному світі, але так пройнялася українською трагедією, що провела просто титанічну роботу, опрацювавши доступні на той час джерела – діаспорні, газетні, будь-які… Все те, що не було відомо американцям, але з чим він їх зрештою ознайомив чи, точніше, намагався ознайомити… Він підняв тему Голодомору на загальноамериканський рівень – спочатку надав матеріали Роберту Конквесту, котрий і видав у 1986-му у Нью-Йорку «Жнива скорботи», а також писав власні праці на цю тему, та упорядкував кількатомні свідчення очевидців Голодомору, працюючи на чолі відповідної Комісії Конгресу США.
Знаєте, я навіть не уявляю, наскільки йому було тяжко… Зокрема, тяжко було спілкуватися з радянськими науковцями. Але зрештою він знайшов спільну мову з українськими істориками. Натомість в американських наукових колах проросійське лобі було дуже сильним, тож Мейса після публікації праці фактично виштовхнули з наукового життя. Він заплатив американською кар’єрою за правду про Голодомор, а відтак переїхав жити в Україну.
Мейс був безкомпромісним до радянської, а точніше – російської імперії. Він рано збагнув, що за Голодомором стоїть не тільки комуністична доктрина, за ним стоїть Росія як така. А у західному світі аж до 2022 року любили поміркувати про особливу роль Росії, її велич та гуманізм. Тож уявіть, які були настрої у 1980-х… Так, Мейс провів колосальну роботу, котру у нього на батьківщині, у Сполучених Штатах, за великим рахунком належним чином так і не оцінили.
«Сукупні втрати від Голодомору – 4,5 млн осіб: від голоду у 1932-1934 роках загинуло 3,9 млн, ще 0,6 млн – ненароджені»
Перейдемо до одного з найважчих питань, яке так збурює і розколює соціум, – скільки ж було загиблих від Голодомору. Які існували методики оцінювання втрат?
Відразу скажу, що я розділяю оцінки-враження та оцінки-розрахунки. І додам, що ті, хто намагається перебільшити кількість жертв, апелюють до оцінок-вражень, які, однак, нічим не обґрунтовані.
Але що таке оцінки-враження? Спершу це були особисті враження сучасників голоду. Вони виникли під впливом баченого на власні очі та почутого від безпосередніх свідків. Озвучувані цифри відчутно різнилися. Це могло бути і «10 чи 15 мільйонів душ», про що писав у листі від 31 травня 1933 року італійський консул Серджо Ґраденіґо. І навіть 18 мільйонів, про які у приватних розмовах у серпні 1934-го говорив керівник хорової капели «Думка» Нестор Городовенко.
Були й оцінки-враження, висловлені публічно. Робилися вони, як правило, на основі отриманих з СРСР повідомлень. Попри те, що замітки про голод в закордонній пресі почали з'являтися ще в лютому 1933 року, перша конкретна публічна оцінка втрат пролунала на початку липня 1933-го і належала вона випускнику Гарварда і викладачу політології в Північно-Західному університеті Ричарду Саллету. У короткій замітці у газеті New York World Telegram він озвучив цифру в 10 млн. Лунали і набагато менші оцінки втрат – аж до 1 млн. Були, зрозуміло, й публічні заперечення смертності від голоду – сумну славу такого «спростовувача » здобув Волтер Дюранті.
Характерною спільною рисою рисою цих цифр була відсутність реального підрахунку, який був би можливим лише при застосуванні статистично-демографічних показників.
А як щодо оцінок-розрахунків?
Першою науковою оцінкою, здійснених на базі зафіксованих джерел, з якими кожен дослідник може ознайомитися і сьогодні, можна вважати дослідження, проведене згадуваним мною вище Степаном Сосновим. Він оцінював кількість загиблих у 4,8 млн, максимум – у 5 млн. При цьому дефіцит населення у період між двома переписати він оцінює у 7,5 млн.
Поясню, що це означає. Усередньому в період між 1924 та 1927 роками (останній перепис оприлюднили 1 січня 1927-го) приріст населення становив 2,36% – тоді народжуваність була вищою за смертність. За відсутності екстраординарних подій, вважав Сосновий, можна було очікувати, що такий приріст зберігатиметься (і вже це було помилкою), бо цифра приросту, мовляв, є більш-менш усталеною.
Сосновий почав додавати до кожного року від 1927 року (тобто від результатів здійсненого у грудні 1926 р. перепису населення) і до 1939-го (рік наступного перепису, публічні результати якого були йому відомі) по 2,36% від кількості населення, зафіксованого останнім переписом. І у нього вийшло, що якби не було жодних катаклізмів, кількість населення України мала б бути більшою на 7,5 млн.
Потім він відняв від цих 7,5 млн кількість депортованих та репресованих українців, врахував зменшення народжуваності (але лише після 1933 року), та дійшов висновку, що саме від голоду загинули 4,8 млн. Але помилка Соснового була у тому, що у підрахунку втрат від голоду він відштовхувався від цифри у 32 млн 680 тисяч – таким буцімто було населення України на початок 1932 р., але ця цифра не є коректною.
Сталін в 1934-1935 рр. похвалявся приростом населення як ознакою розвитку СРСР, якось сказав, що за рік населення Радянського Союзу збільшується на цілу Фінляндію. Але це була та пропаганда, якою намагалися замаскувати наслідки голоду, колективізації, розкуркулення тощо. Так от, за використаним Сосновим методом підрахунку, результати якого були оприлюднені і в серії надрукованих в УСРР на початку 1933 року обласних довідників, чисельність населення радянської України станом на 1 січня 1932 р. була перевищена на 868 тисяч осіб у порівнянні з тими пропагандистськими цифрами, які містилися у офіційних загальнорадянських довідниках, вже завищені дані яких і використовував Сталін.
Одним словом, 4,8 млн Соснового – це некоректна цифра?
У розрізі названих ним втрат у 1932 році (1,5 млн) – некоретна, бо джерело, яке використав Сосновий, було хибним.
Тоді яка кількість загиблих є найближчою до істини?
Найбільш верифікованою оцінкою втрат вважаю ту цифру, яку встановила українсько-американська група демографів. Проаналізувавши тисячі сторінок як відомих, так і раніше у недоступних українським історикам документів, використовуючи фахові методики підрахунку чисельності населення, вони оцінили, що у 1933 році від Голодомору загинуло 3 млн. 530 тис. осіб. У 1932 році від голоду померло 250 тис. осіб, а упродовж 1934-го – ще близько 160 тис. Усього за три роки – 3,9 млн. та ще 0,6 млн. ненароджених, або, як ще їх означають, «опосередкованих втрат», тобто загальні втрати – 4,5 млн.
Коли від офіційних осіб України вперше прозвучали радикально відмінні від 4,5 млн цифри?
Вони звучали постійно. Чим, до речі, постійно користаються наші опоненти для спростування української візії Голодомору. Свого часу у діаспорі закріпилася цифра втрат 7 млн осіб в УСРР. Але при цьому ігнорувалася оцінка втрат, яку надала Галина Сегелень (4 млн) – єдина демографиня 1930-х, яка не просто вижила та емігрувала до США, а була в самій гущині подій тих років. Зокрема, саме за її підписом у 1934 році пересилалися до Москви обласні показники зафіксованого у 1933-му убутку населення в УСРР. Тобто Галина Селегень у післявоєнний час була найобізнанішою людиною у цьому питанні за межами СРСР, а, можливо, включаючи і СРСР, – якщо врахувати масові репресії, у ході яких, зокрема, були вбито колегу та вчителя Галини Селегень відомого демографа Арсена Хоменка, керівника Управління народногосподарського обліку УРСР Олександра Асаткіна тощо. А її дослідження ігнорували.
Цікаво, що ще тоді дотичні до проблеми підрахунку втрат українські фахівці з діаспори називали навіть менші цифри. Приміром, авторитетний фахівець у сфері географії та статистики Володимир Кубійович називав 2-3 млн., а відомий український економіст Всеволод Голубничий наголошував, що загиблих від Голодомору не могло бути більше ніж 3 млн. Але ці фахівці спиралися на результати перепису 1939 року, які, як вже довели сучасні вчені, по УРСР були перевищені на 800 тис. осіб. Тобто якщо додати ці 800 тисяч, то оцінки Кубійловича та Голубничого будуть суголосні як оцінкам втрат від Голодомору, зробленими сучасними українськими демографами, так і оцінці, зробленій Галиною Селегень.
Але, повторю, у діаспорі закріпилася цифра 7 млн., яка з початку 1990-х стала поширеною і в незалежній Україні. Навіть одіозний Дмитро Табачник у 2003 р. називав цю цифру.
У період існування СРСР, і навіть певний час після його розпаду, у таких цифрах був певний сенс. Насамперед тому, що на той час ще не існувало наскільки обґрунтованої оцінки втрат від фахівців, яка є нині. Також важливим є те, що цифрами, вищими за втрати євреїв від Голокосту, українці домагалися уваги світової спільноти до страшного злочину комуністичного режиму, який у світі воліли ігнорувати. Та й сама по собі цифра була близькою до реального демографічного дефіциту населення в УРСР, який був викликаний не лише смертністю від голоду в роки Голодомору, а й пов’язаною з цим злочином Кремля кількістю ненароджених, а також депортаціями, перш за все розкуркулених, Великим терором тощо.
А тепер до сьогоднішніх гучних «дискусій». Необґрунтовані оцінки втрат від Голодомору, а тим більше відверті фальсифікації, якими було сповнене нашуміле видання 2021 року, упорядниками якого були тодішня очільниця Музею Голодомору Олеся Стасюк та радник голови СБУ Баканова, випускник вищих курсів КДБ 1985 р. Микола Герасименко, були, на мій погляд, вміло підготовленою провокацією, яка у разі офіційного прийняття її до вжитку державними мужами, стала б могутнім засобом антиукраїнського впливу.
Адже одна річ, коли президент Ющенко у 2007-му говорив під час відвідання школи про буцімто 81 млн населення у 1929 році, що теж мало свої негативні наслідки, а інша – коли виходить «наукова книга», де вказані 10,5 млн жертв Голодомору – книга, у якій сфальсифіковано усе і яка кидає тінь на усіх дослідників Голодомору, включно із Мейсом (мова про книгу «Геноцид українців 1932–1933 за матеріалами досудових розслідувань», у написанні якої брав участь Герасименко – «Главком»).
А тепер уявіть, що у 2021-му президент Зеленський виходить та, спираючись на цю псевдонаукову розвідку, яку йому продемонстрували саме як наукову, також говорить про 10,5 млн втрат чи повторює якусь фальсифікацію з тієї книги… І тоді виходить, що українська наука та українська візія Голодомору – це фейк. А звідси недалеко й до висновку, що українська історія – фейк, та й сама держава Україна – також фейк. А якщо взяти до уваги плани Кремля за кілька днів окупувати Київ, у які вони реально вірили?
Але ж у вас немає даних, що нині Зеленський збирається це зробити?
Ні, немає. У 2021-му нам, тобто історикам, громадськості та Українському інституту національної пам’яті, вдалося це зупинити. Все-таки публічну інформацію про Голодомор для державних органів Український інститут національної пам’яті, і тому, завдяки співробітникам Інституту і, насамперед, його очільнику Антону Дробовичу, після згаданої спроби маргіналізувати українську візію Голодомору, у 2021-2022 рр. офіційно псевдонаукові оцінки не лунали.
До речі, ще про президента Зеленського. Він, як відомо, ветував закон № 9437 про виділення 573,9 мільйона гривень на музей Голодомору, зазначивши, що це питання не стоїть у пріоритеті під час повномасштабної війни. Давайте для початку розберемося, а що, власне, мали добудовувати у музеї?
Музей, за задумом, мав складатися із двох частин – місця пам’яті та місця розповіді про Голодомор. Так от, якщо зовсім коротко, то місце пам’яті – воно є, а місце розповіді недобудоване.
Тепер, якщо не знайдуться кошти, місця розповіді не буде, а держава при цьому нічого не виграє навіть у фінансовому плані. Адже знадобляться гроші на консервування музею, бо якщо цього не зробити, справа буде загублена зовсім. Шкода, адже це не рядовий музей – туди приїжджають делегації з усіх країн. А це вже наше питання нашого позиціонування у світі. Ми маємо розповідати про себе не лише як про жертв, а про Україну маємо говорити не лише як про місце масової загибелі. Ми маємо розповідати історію своєї боротьби – за українську державність та незалежність.
От чим дуже добра книжка американської дослідниці Енн Епплбом…
Питання про неї. Західні ліві політики дорікали Епплбом тим, що вона піддалася українському політичному впливу і, слідом за українцями, називає Голодомор геноцидом. А в Україні якраз навпаки – Епплбом закидали те, що вона у книзі «Червоний голод: війна Cталіна з Україною» заперечує геноцид…
У книжки, якщо дивитися з категоричного українського погляду, є свої недоліки, – Голодомор справді не означений там чітко як геноцид. Але її плюс – це систематизація фактів і тяглість. Бо в ній розповідається про те, що 1933 рік – це наслідок боротьби Кремля та Сталіна з Україною... Ось про це теж планувалося розповідати і в музеї – про українську НЕ-поразку, розумієте? Про те, як більшовики були змушені відступити, а українці хоч і не виграли, але й не програли, бо ціною величезних жертв зупинили ще гірше поневолення, яке на них чекало.
Добудований Музей з його потужною експозицією міг би стати засобом залучення додаткових коштів для нашої боротьби. Бо вона триватиме – і військовими, і невійськовими засобами – й надалі, а Музей – це ще одна додаткова складова протистояння з Росією, для якої пам’ять про українську історію є однією з екзистенційних небезпек. І протиставляти Музей Голодомору воєнним потребам було помилкою. У Музею та у зброї одне спільне завдання – перемога над Росію.
P.S. Від редакції. Під час поїздки Володимира Зеленського до Оттави, яка відбулася у вересні 2023-го, глава держави зазначив: «Хочу подякувати уряду Канади за готовність виділити кошти на Музей Голодомору-геноциду, на добудову цього музею. Символічно, що саме Канада підтримає Україну у збереженні її історичної пам’яті». Таким чином, є надія, що музей буде добуловано.
Наталія Лебідь, для «Главкома»
- ПАРЄ визнала Голодомор геноцидом українців
- Голодомор в Україні: що маємо про нього пам'ятати
- Що не так зі скандалом навколо музею Голодомору
- «Ціна правди» Ґарета Джонса. Реальна історія про Голодомор та вбивчу силу радянських фейків
- Хто лобіює хибні дані щодо кількості жертв Голодомору-геноциду 1932-33 років
Коментарі — 0