Іван Попович. Ювілейне інтерв'ю про пенсію народного артиста, конфлікт із Дзідзьо та розбиту хату під Києвом
«За день до концерту Дзідзьо зателефонував і сказав, що не зможе бути. Вийшло не по-людяному»
Легенда української естради, народний артист Іван Попович відзначає 75-ліття. День народження у суперзірки 22 квітня. Проте пан Іван провів два великі ювілейні концерти у Львові ще на початку лютого.
Сплеск популярності Поповича почався у 80-ті. Тоді з ефіру не сходили «Карпатське весілля», «Василина», «Розлук не буде», «Мене радує світ». У 90-ті і 2000-ні гриміли «Золото Карпат», «Гуцулянка» та інші.
На відміну від країни-агресора, яка активно промотує своїх артистів різних поколінь, в Україні старшій плеяді митців вхід на музичні радіостанції та ТБ-канали закрито. Тим часом їхня творчість – поза часом, вона є цікавою і актуальною. Шлягери Поповича «Розлук не буде», «Василина» переспівані разом із Дзідзьо, – чудові приклади того, що справжня пісня не має строку давності і вона може бути популярною серед молоді також.
У рамках ініціативи «Шануймо своїх» «Главком» поспілкувався з Іваном Дмитровичем. Говорили відразу після його ювілейних концертів у Львові. Попович у свої на той момент майже 75 провів два великі шоу за один день – і на обидвох, попри відсутність масованої реклами у медіа, був переаншлаг.
«Як митця мене народив Львів. Перший мій виступ відбувся саме тут – у Львівському оперному театрі, тому я захотів це дійство провести саме тут», – пояснює співак.
До слова, на цих концертах глядачі зустрілися не лише з Поповичем, а й з іншими зірками, які вітали ювіляра. Проте не всі обіцяні в афіші артисти виконали обіцянку. І завжди гострий на язик Іван Попович не змовчав з цього приводу…
«Чотири години репетицій і ще п’ять годин – концерти. Навантаження серйозне»
Пане Іване, цей рік ювілейний для вас. 75 років від Дня народження, він у вас 22 квітня, і 50 років на великій сцені. «Главком» вітає вас щиро!
Ви вже провели два великі сольні концерти у Львові. Де черпаєте сили для таких інтенсивних виступів?
Після львівських концертів я довго приходив до себе. Коли ми тільки домовлялися з концертною організацією «Біг-Шоу» про цей захід, то говорили про один концерт о 19:30 – і все. І тут десь за тиждень до концерту вони мені телефонують і кажуть: «Іване Дмитровичу, може, давайте домовимося про ще один, додатковий концерт. Дуже багато охочих, а квитки всі давно продано...»
І ви зважилися. На афіші було заявлено багато гостей. Хто найбільше вас підтримував у цей відповідальний день?
Весь тиждень перед концертом я був на нервах: не знав, чи приїде Василь Зінкевич…
Чому ви вирішили запросити саме Василя Івановича? Відомо, що він вже багато років веде усамітнений спосіб життя і не часто виходить на публіку, хоча вона його обожнює.
Так, це знакова постать в українському мистецтві. Як сказав композитор Ігор Дмитрович Поклад (автор суперхітів найвідоміших українських артистів. Лауреат Шевченківської премії, народний артист України, Герой України – «Главком»), українська традиційна естрада починалась із чотирьох нині Народних артистів: це Софія Ротару у Криму, Василь Зінкевич – на Волині, покійний Назарій Яремчук у Чернівцях і Попович – у Львові.
От і тому я рішив Василя запросити. Він люб'язно згодився, хоч він і погано почувався. Слава Богу, все нормально: гарно відпрацював, без жодних нюансів. Загалом, під час цього концерту треба було багато всього звести докупи: у ньому хотіли взяти участь мої учні, знайомі… А ще – дружина військового, який був який тяжко поранений був під Бахмутом: він мене попросив, аби вона заспівала, бо вона співачка Заслужена артистка України Божена Дар. До речі, коли він одужає остаточно, вони разом хочуть приїхати на мій концерт 22 квітня – на день мого народження, до Ужгорода.
Концерти відбувалися у режимі нон-стоп. І обидва були аншлагові. Між ними була різниця?
О п’ятій годині вечора розпочався перший концерт. Багато людей (артистів – «Главком») я не міг випустити на сцену, тому що треба було закінчити до сьомої вечора, бо о сьомій тридцять мав початися другий концерт. Врахуйте: не літо надворі, треба, щоб тисяча людей спокійно вийшли, одягнулися… Тому перший концерт я трошки скоротив, а другий ми вже навіть трошки затягнули, вийшло трошки більше двох годин. Тож загалом за той один день чотири години я присвятив репетиціям і ще п’ять – безпосередньо працював на концертах. Навантаження серйозне, але, слава Богу, все нормально. Я до цього готувався, займався спортом, не вживав ніякого алкоголю.
Чи допомагала вам держава з організацією ювілейного концерту у Львові?
До міської влади не звертався. Я звертався до обласної ради, і певні люди, скажімо так, зробили свій внесок. Львів я вважаю своєю другою батьківщиною. Скрізь, де я виступаю із концертами, кажу, що народися двічі: як людина – у Закарпатті, а як митець – у Львові. Для мене дивно, що міська влада Львова – ні відділ культури, ні мер Андрій Садовий – не виявили жодної уваги. Обласна влада поставилася із розумінням, за що я їм щиро вдячний.
«Я сказав Михайлу Хомі: «Ти хороший хлопчина, тільки дивися, щоб твоя слава тебе не згубила»
Нині метрам вашого рівня аби потрапити на радіо та ТБ доводиться робити колаборації з молодими артистами. У вас також є дует з Дзідзьо. Михайло Хома підхопив ваші суперхіти. Вважаєте, молодь готова сприймати вашу легендарну творчість тільки у такій обгортці?
Ви тут трошки неправильно орієнтуєтесь. Є ті, хто хочуть підлаштовуватися під молодь. Я їхнім шляхом не пішов, тому що я ніколи не був повією у мистецтві. Я завжди співав те, що мені підказує моя душа, і це мене не підводило ніколи: на мої концерти проходять ті, хто знають, що я співаю. Колись я сказав Хомі: «Михайле, у тебе публіка від трьох до 13 років, а у мене від трьох до 93-х». І я це бачу на своїх концертах – зокрема, у Львові. До мене приходять з маленькими дітьми, дітки танцюють, співають зі мною мої пісні. Потреби підлаштовуватися під «гумца-бумца» нема...
Розкажіть все ж про ваші дуети з Дзідзьо. Як ви познайомились, як вирішили співпрацювати, кому спала на думку ідея заспівати разом?
Річ у тім, що батько Михайли Хоми привів його до мене і попросив послухати. Михайлові тоді було дев’ять років. Я саме гостював у тещі в Яворові. І просто до неї додому вони і прийшли. Пам’ятаю, стоїть симпатичний мужчина у краватці, і біля нього хлопчина у спортивному костюмі. Чоловік і каже: «Я би хотів, щоби ви послухали мого сина». Я відповів, що нема проблем, з великим задоволенням. І до хлопця кажу: «Давай, співай». Він тоді здивувався: «Що, прямо тут?». Я відповів: «А що, я тобі тут маю сцену побудувати?». І Михайло заспівав щось з дитячого репертуару Робертіно Лоретті (італійський співак, пік популярності якого припав на 1960-70 роки – «Главком»). Я тоді сказав: «Молодчинка, гарний хлопець». Увечері того ж дня у мене був концерт у сусідньому Немирові, і батькові запропонував гарненько одягнути Михайла, причесати, і я дам можливість йому заспівати. Михайло прийшов вдягнутий гарний костюмчик, з «метеликом». Звичайно, я спочатку сам попрацював з публікою, а тоді сказав, що, на мій погляд, цей хлопчик має велике майбутнє. Він заспівав дві пісні, а потім ще одну – на біс. Публіка дуже гарно його прийняла. Потім він на якийсь час десь пропав, а коли вже навчався у музучилищі, знову об’явився, я давав йому можливість заспівати пару пісень на моїх концертах. Я йому навіть виділяв кошти якісь як студенту, тому що він ріс без батька: батько його, на жаль, молодим відійшов, а мама десь на заробітках була.
Якщо я не помиляюсь, ім’я і імідж Дзідзьо придумав покійний Кузьма Скрябін.
Дует, по суті, Михайло запропонував мені зробити. Він – толковий хлопчина, хороший музикант. Я до нього їздив у Новояворівськ, у нього там була студія, він там і проживав. Там ми і записали «Розлук не буде».
В афіші ювілейних львівських концертів у списку гостей був і Михайло Хома. Але на сцену він так і не вийшов…
На концерті у Львові ми планували заспівати разом «Гуцулка Гуцулянка». Я в афіші його ім’я вказав. Десь два тижні до концерту він мені зателефонував з Америки: мовляв, все гаразд, плани у силі. А за день до концерту вже зателефонував і сказав: не зможе бути. Каже: «У мене літак перенесли». Потім я дізнався, що у нього в той день був концерт в іншому кінці Америки. Трошки це вийшло не по-людяному.
Я провів концерт у Львові, і коли вже знав, що 22 квітня буде концерт в Ужгороді, за два місяці до того, я написав: «Михайле, а на 22 квітня твій літак зможе приземлитися в Ужгороді, чи теж перенесуть?». Він довго мовчав, а зовсім недавно зателефонував і сказав, мовляв, не побачив мого повідомлення і ще щось таке, і що 22 квітня не зможе, бо із Сашею (Пономарьовим – «Главком») запланований концерт. І тоді я сказав Михайлу Хомі: «Михайло, ти хороший хлопчина, ти музикант хороший, тільки дивися, щоб тебе твоя слава не згубила, бо у мене склалося враження, що ти любиш тільки гроші».
Я також знаю, що львівська аудиторія була дуже обурена його появами на «закритих концертах»: на виступи до злодіїв він може приїхати, а на концерти до нормальних людей приїхати – часу забракло. Мені не подобається, я це кажу відкрито.
«Єдина людина, яка відповіла відмовою на запрошення, була Тіна Кароль»
За останні два роки з'явилося дуже багато нових українських виконавців. Чи хтось вам подобається, чи слухаєте когось із них?
По радіо крутять лише те, за що їм платять. Телеканали – аналогічно. Все побудовано на грошах.
Коли я їду в автомобілі, то слухаю або інструментальну музику, яка в мене є записана, або новини. Можливо, я неправий, мислю застаріло, але я виховувався так: мають бути окремо поети, окремо – композитори до кожної пісні. У мене, наприклад, саме такі усі пісні. Я прискіпливо ставлюсь до текстів, у мене не може бути дурні на кшталт «Я твой тазик, ты мой таз» чи «Подождем твою мать». Така музика мене особисто не влаштовує, я співаю те, що мені підказує моя душа, і слава Богу, у моїх скоро 75 я пів століття я вже на сцені. У мене є свій глядач, і я цим тішуся.
З нового мені подобається програма Лілії Сандулесу і Івана Бобула. Бо я його знаю саме як Івана, Іво він став трошки пізніше. Загалом появою цієї програми «Через 20 років зустрілися двоє» вони мають завдячувати Ірині Слепушовій (нині вона є концертним директором Іво Бобула – «Главком»). Саме з нею ми робили програму «На гостину до Івана Поповича», ми з нею робили «Різвяні вечори в Івана Поповича» кілька років поспіль.
Ви згадали про проєкт «На гостину до Івана Поповича» – плануєте його відродити, чи сторінка перегорнута?
Цю сторінку перегорнула війна. Всі війни колись закінчувались. Дасть Бог, все буде нормально, то я б з великим би задоволенням повернувся до цього проєкту. Він ішов у п'ятницю ввечері на Першому національному, а у суботу вранці повторювався. У мене перебували всі: від Павла Зіброва до Степана Гіги. Бували навіть політики. Єдина людина, яка відповіла відмовою на запрошення, була Тіна Кароль. Вона згодом мені перетелефонувала і особисто пояснила, що не може, оскільки у неї на той момент був контракт з «1+1», який її обмежував.
Пізніше ми зі Слепушовою придумали проект «Різдвяні вечори у Поповича» – ми знімали його у мене в заміському будинку під Києвом в селі Мила Дмитрівської сільради (Бучанський район Київської області – «Главком»), це було дуже цікаво. Артисти з'їжджалися зі всієї України: Іринка Федишин приїжджала зі Львова, приїздили із Франківська, по суті, з усієї України. Варили куліш, я замовляв особливе вино із Закарпаття – щоб готувати гостям глінтвейн, аби вони не мерзли. Це було веселе життя.
У перші дні вторгнення біля мого будинку стояв ворожий танк, який зніс паркан. У будинку знесло половину даху, а у сусіда взагалі хату вщент рознесло. Коли я приводив будинок до ладу, то звідти вивіз 8-10 машин сміття. До слова, Дмитрівська сільська рада без ентузіазму займалася цим питанням, оплачувати все довелось мені.
«У нас дуже знецінилося звання Народного артиста»
Львів, Ужгород мають честь прийняти ваші ювілейні концерти. А як же столиця?
Я би хотів провести концерт у Національному палаці «Україна». Наскільки мені відомо, за оренду палацу треба платити пів мільйона гривень. Таких грошей я не маю, і не знаю, до кого звертатися.
75 років легенді української естради. Міністерство культури жодним чином не зважає на такі дати?
Розумієте, Міністерство культури не має до Палацу культури діла, бо Палац підпорядкований Державному управлінню справами президента. Палац фактично на самоокупності. Хіба що Міністерство напише листа із проханням знизити цю оренду. Можливо, Міністерство культури має на це якісь кошти.
Поясніть, яку роль взагалі зараз відіграє Мінкульт? Він мав би формувати якусь культурну політику. Якщо раніше на Національному радіо ми точно могли почути метрів української естради, класику української естради, а на комерційних станціях – переважно російську попсу, то невже нині старшому поколінню артистів знову наказано «не висовуватися»? Вас зокрема якщо й можна почути, то лише в дуеті із Дзідзьо на окремих FM-станціях. «Суспільне», яке мало б відповідати своїй назві, і ротувати також пісні тих, хто десятиліттями декларував проукраїнську позицію, взагалі відсторонилося від цієї місії. Як ви це прокоментуєте?
Як кажуть, риба гниє з голови. Очевидно, це все зв'язано із політикою Нацради з питань телебачення і радіомовлення. Хоча Нацраду очолює Ольга Герасим’юк, з якою ми особисто знайомі, і коли вона була телеведучою, я ставився до неї з повагою, але видно, вони керуються певними вказівками. Чи це Зеленський, чи це Порошенко, чи це Ющенко – у будь-якого президента мав би бути радник, який би відстоював інтереси тих людей, про яких ви кажете. Чому зараз ми не чуємо Алли Кудлай, Лілії Сандулеси, Білоножків, Поповича? Де-не-де щось прозвучить, і то – за гроші. Деякі мої колеги так пробиваються. Я не збираюся нести гроші нікому. А ще на всіх радійних каналах придумали, що пісня має бути не більше трьох хвилин, якщо більше – не приймають. Це якийсь маразм!
Ви правильно кажете, що цим би мало займатися Міністерство культури. Наскільки мені відомо, в Міністерстві культури чималі зарплати, не такі, як у нас пенсії з Василем Зінкевичем – по 5 тис. грн на місяць. Я думав, він отримує більше, бо він має Шевченківську премію, окрім звання Народного артиста, і Героя України, якого йому ще Віктор Ющенко присвоїв.
Мені цих грошей вистачає заправити машину і доїхати із Закарпаття до Києва, і по дорозі чаю випити, бо на поїсти вже не вистачить. Василь Зінкевич мені розказував, що він був у Кабінеті міністрів, розповів там, що свого часу він приносив філармонії мільйони, то мовляв, що ж це за несправедливість, і на що ж йому жити? Знаєте, що він почув у відповідь? «На жаль, ми вам нічим не можемо зарадити: у вас була ставка». Тоді ж, у совецькі часи, я в мюзикхолі отримував 250 рублів, стільки ж і Василько у філармонії. Уряд від цього відштовхується, коли нараховує пенсію.
Я співаю, можу сам копійку заробити, так щоб сім'ю прогодувати, але ж не у всіх є можливість. Особливо театральні Народні артисти – ледь складають копійку до копійки. Я вважаю, у першу чергу це через те, що у нас дуже знецінилося звання Народного артиста. Я пригадую, коли я був ще студентом консерваторії, і отримував запрошення у Палац «Україна», то на Анатолія Солов’яненка, Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка дивився, як на богів. Гнатюк двічі знімався в моїй програмі «На гостину до Івана Поповича». Я зняв дві програми про нього, а коли він помер, я звернувся до Національної телекомпанії із пропозицією: покажіть ці програми. Вони відповіли: ми дали у новинах про те, що помер Гнатюк, і все.
Знаєте, один раз було навіть таке, що Дмитро Гнатюк мені зателефонував і питав, чи немає можливості виступити на моїх концертах, бо нема чим навіть за світло і газ заплатити. Це реальні історії. Можливо, президент про них не знає. Можновладці зайняті іншими справами, особливо під час війни: ясно, що Зеленський не буде займатися зараз культурою. Але ж артисти теж переймаються війною. Ми їздимо на передову з концертами: я був і в Донецькій області, і в Луганській, Запорізькій. Павло Зібров десь виступав перед військовими дівчатами на 8 березня, Іринка Федишин теж їздить. Я читав, що вона багато позбирала грошей на концертах у Європі, потім машини для військових на них закуповувала. Я військовим передав мій улюблений джип.
Чи виступаєте ви на корпоративах?
Я раніше оці всі новорічні п'янки та весілля ігнорував: казав, що не для того я закінчив консерваторію, аби хтось сидів, чавкав, доки я співаю.
Нині буває, що телефонують кажуть, мовляв, у нас весілля, ми би хотіли дуже, щоб ви виступали. Я тоді питаю, яка у них є можливість забезпечити, щоб я міг приїхати, та й доходимо до спільного знаменника. А трапляється, телефонують люди, яких я називаю лже-організаторами. Була у мене історія, коли я виступав у готельно-ресторанному комплексі під Львовом, і після виступу до мене підійшла молода пара: вони хотіли зі мною сфотографуватися. Кажуть мені: «Ми так хотіли, щоби ви були на нашому весіллі, але ви дуже-дуже дорогий». Я здивувався, почали розбиратися, і тут я згадав, що мені телефонував один з таких лже-організаторів, я назвав йому одну суму, а він потім назвав молодятам удвічі вищу! Я потім відшукав його і висказав все.
«Маю дві квартири у Києві і будинок під Києвом»
Загалом бувають різні історії. Перед цим концертом у Львові мені зателефонувала дівчина і попросила за гроші зі сцени привітати її маму з днем народження. Я відмовив, бо такого не роблю, але на наступний день зателефонував цій жінці і привітав, вона була надзвичайно щаслива.
Трапляється, що мені телефонують і питають: «Скільки ви коштуєте?». Я відповідаю, що це ви можете запитати хіба у пані, що стоїть на кільцевій, скільки вона коштує. Я ніскільки не коштую, ви скажіть, що ви хочете і яка у вас є можливість. А я вам скажу, які будуть витрати, і ми домовимося. З більшістю людей знаходимо спільну мову.
У деяких артистів специфічний райдер: комусь потрібно, щоб у гримерці був віскі, комусь – щоб виноград, чи, наприклад, певний ароматизатор. Що вам необхідно, аби комфортно почуватися на гастролях?
Оті, що хочуть ароматизатори чи вікно з краєвидом на ліс, – то не артисти... Нормальний артист ніколи цього не буде робити. Особисто мені головне, щоб апаратура була якісна, щоби мій звуковик вчасно подавав мені інструментальні фонограми, бо зараз, на жаль, оркестр з собою возити немає можливості. Мені головне, щоби була мінеральна водичка, і якщо можна, то після концерту щось перекусити – оце і весь мій райдер. Або, скажімо, мене люди запрошували у Буковелі виступити, також питали про райдер. Мені треба було, щоби у номері була ванна кімната, аби було де прийняти душ після концерту, і щоб був чай та мінеральна водичка. Під час виступу я п’ю багато води, тому що це все переживання, нерви, від яких пересихає у горлі. Я ж, слава Богу, співаю своїм голосом, а не чужим.
«Я – не бідний чоловік»
Іване Дмитровичу, як ви зараз живете? Розкажіть про свою родину.
Я ніколи не казав що бідний. Ні, я – не бідний чоловік. Я заробляю на те, щоб моя сім'я не голодувала. На сьогодні маю дві квартири у Києві і будинок під Києвом, але його розбили москалі.
Першу квартиру мені дав Іван Степанович Плющ – після нашої спільної поїздки до Австралії. Другу, що у центрі Києва, виділив Олександр Олександрович Омельченко. Він кликав мене у депутати, щоб я з ним йшов у Верховну Раду, але я відмовився і сказав йому: «Я в політиці не розуміюся, якщо ви мене любите, то ви мені ліпше переведіть мене з Оболоні у центр». І він це зробив. Зараз у тій квартирі живе сім'я військового, у них маленька дитина.
Тимчасово я проживаю або у Львові, або у Закарпатті. У мене є прекрасна дружина. З артистом, який постійно роз’їжджає, не так легко, але вона мене розуміє. Я люблю свого зятя і донечку, своїх онуків Іванка та Софійку.
Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0