Мав три любові, що тримали його, як три кити: гвардія, дружина й бджоли. Згадаймо Ігоря Пугача
Буквально за кілька місяців до нового етапу війни чоловіка було переведено на посаду заступника командира батальйону
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Ігоря Пугача.
Майор Національної гвардії Ігор Пугач загинув 28 червня 2022 року поблизу села Дементіївка на підступах до Харкова. Цього дня в ході запеклого бою військовослужбовці підрозділу під його командуванням знищили танк, три бойові броньовані машини, два бронетранспортери та майже взвод живої сили противника. Ігор особисто поцілив з гранатомета в один із російських БТРів, знищивши сімох окупантів. Та коли чергова атака рашистів захлинулась, і піхота відступила – артилерія ворога просто оскаженіла. У результаті того обстрілу загинув не лише майор Пугач, а ще кілька військовослужбовців 3-ї бригади оперативного призначення НГУ.
Ігор Пугач народився 13 грудня 1979 року в місті Кременчук. Після строкової служби воїн вступив до Національної гвардії України. З 2014 року захищав Україну у складі частин АТО. З початку ж повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року майор воював на Харківщині.
Шлях військового Ігор свого часу обрав завдяки дядькові – полковнику Володимиру Полякову. Той із дитинства привчав хлопця до ратної справи, до зброї і, звичайно, прищеплював любов та відданість своїй Вітчизні. Пан Володимира відкрив «Військово-історичний музей міста Кременчука». Одну з експозицій започаткував саме його небіж. Майор Пугач постачав напрочуд якісну «продукцію» – просто з російських бліндажів:
«Оце – русня, – показував полковник Поляков експозицію, скомплектовану його племінником. – Вони екіпіровані дуже добре, чесно кажу. Це все привезене звідти, але воно їм не допомагає. Били їх, б’ємо і будемо бити. Почалося ось із цієї каски: 25 лютого, на другий день війни, ДРГ зайшла в Харківську область. А наші нацгвардійці, якими керував мій племінник Ігор Пугач, розбили цю колону. І він передав мені ці речі. Він підкреслював, що проти нас воює не міфічний народ Донбасу, вчорашні трактористи і шахтарі, а професійні військові найманці і підрозділи регулярної армії РФ».
Кар’єра Ігоря не була стрімким злетом – призов на строкову, згодом служба за контрактом у кременчуцькому батальйоні Нацгвардії, і лише здобувши вищу освіту, він одягнув омріяні офіцерські погони.
«Чудово розумівся на організації служби, – підкреслив колега по службі підполковник Микола Шишко. – Ігор намагався бути вимогливим, але справедливим начальником, бачити сильні та слабкі сторони своїх людей. Його розважливість та спокійна впевненість передавались бійцям. Він ніколи не робив вигляду, що не помічає тих чи інших проблем у підрозділі, знав, чим живе кожний його підлеглий – офіцери по роботі з особовим складом часом навіть жартували, що Пугач відбирає у них хліб».
Кременчуцький підрозділ Нацгвардії одним із перших відрядили в зону АТО, і саме тоді на прохання дядька Ігор почав збирати матеріальні докази російської агресії.
До початку вже не прихованого, а супроводжуваного ракетними ударами, авіаційними та наземними бомбардуваннями мирних міст і сіл масштабного вторгнення Росії майор Пугач мав за плечима не одне бойове відрядження. Буквально за кілька місяців до нового етапу війни його було переведено на посаду заступника командира батальйону 3-ї бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ. Тож з перших годин російських намагань захопити Харків він стояв на захисті міста.
«Ворога бачив не здалеку. Протистояв окупантам як у самому місті та на його околицях, так і на території області, витискаючи агресора далі від Харкова – крок за кроком, кілометр за кілометром. 20 березня 2022 року наші війська почали контрнаступ у напрямку Козачої Лопані, в якому, зокрема, брав участь підрозділ Ігоря, – розповіла директорка Кременчуцького краєзнавчого музею Алла Гайшинська. – Завдяки злагодженій роботі бійців ЗСУ та НГУ російські війська було вибито із зайнятих ними позицій, а лінію зіткнення з противником переміщено на 20-30 км до державного кордону».
…Ігоря ховали в закритій труні. Батьки, яких він безмежно любив, яких по-дитячому називав «батя» й «мам», тепер не чекають сина в гості, а ходять до нього на Пришибське кладовище. Пришиб – це село в Кременчуцькому районі, де Ігор закінчував середню школу. А місто Кременчук увічнило пам’ять про свого героїчного земляка – на карті з'явилася вулиця Майора Пугача.
У чоловіка було три любові, що тримали його, як три кити: гвардія, де він знайшов себе і бойових друзів; сім’я, без якої не бачив сенсу жити і яку й подарувала йому Нацгвардія, бо саме в частині він зустрів свою долю, дружину Олену; і третя любов – бджоли.
«Звучить трохи дивно, – зауважив Володимир Поляков, але загартований у боях офіцер щиро захоплювався бджільництвом, міг довго із захватом і ніжністю розповідати, які це прекрасні та розумні створіння, наскільки все у них там мудро влаштовано – як в армії і як у сім’ї, де кожен потрібен на своєму місці. З останнього відрядження під час майже кожної телефонної розмови, з’ясувавши, що з рідними все гаразд, неодмінно запитував: «А як там мої бджілки?»
Коли Олена трохи отямилася після втрати коханого, вона якось надвечір прийшла до вуликів, тихенько постукала до кожного і за давнім звичаєм пасічників повідомила бджолам, що їхнього господаря більше нема, та пообіцяла, що їх так само любитимуть і доглядатимуть, як це робив Ігор – за нього й у пам’ять про нього.
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0