Мова на часі. Спецпроєкт з професором Павлом Гриценком. Випуск №1

Два роки повномасштабної війни мали би остаточно укріпити мовну свідомість українців. Проте на ділі виявилося, що навіть кривавий терор росіян досі не переконав багатьох з тих, хто притримується логіки «какая разница». У 2023 році українці частіше, ніж у 2022-му, зверталися до органів влади щодо порушення мовного законодавства, констатує мовний омбудсмен Тарас Кремінь. За минулий рік було понад 3 тис. скарг, лідером за їх кількістю третій рік поспіль є Київ.

Російська на вулицях Києва чи Львова, публічні конфлікти на мовному ґрунті – тому найперші докази. Найгучніший скандал вибухнув між мовознавицею Іриною Фаріон та «азовцем» Максимом Жоріним. Фаріон, нагадаємо, дорікнула російськомовним представникам Сил оборони, і це коштувало їй посади у Львівському університеті.

Аби не сприяти спекуляціям у чутливому мовному питанні, «Главком» пропонує аналізувати цю проблему з точки зору науки. Ключовою установою, яка займається дослідженнями у цій сфері, є Інститут української мови Національної академії наук. Його директор Павло Гриценко – один із найбільш послідовних апологетів захисту державної мови. Професор запам’ятався українцям своєю яскравою промовою у Конституційному суді у 2020 році. Тоді пів сотні проросійських нардепів намагалися оскаржити відповідність Конституції Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25 квітня 2019 року.

«Главком» розпочинає спецпроєкт «Про мову». Його автором є професор Гриценко. Кожен читач може поставити директору Інституту української мови питання, на які він досі не знайшов відповіді.

Випуск №1. Про ментальну деокупацію

Під час війни багато процесів, що віддавна нуртували і виростали у суспільстві, відбуваються швидше, яскравіше і результативніше. Це стосується і змін у мовному житті суспільства. Нагадаймо, що за багатолітньою традицією роль української мови в Україні належно не оцінювали: було так за СРСР, перейшло у спадок і до України незалежної. І в останні роки до української мови ставилися радше з острахом, упереджено, аніж відповідно до її високого особливого призначення – бути хребтом ментальності суспільства, основою формування, збереження й розвитку держави.

Традиційно роль української мови всіляко применшували, зневиразнювали, а розв’язання очевидних негараздів щодо розвитку та функціонування відсували на невизначене майбутнє, бо «мова – не на часі». Така позиція українських політиків була не просто помилковою, недалекоглядною, а, що особливо небезпечно, відповідала послідовно втілюваній стратегії зміцнення позицій іншої мови – російської. А це був далекосяжний московський проєкт руйнування української ментальності і формування простору «русского міра». Поширення російської мови в Україні і після 1991 року тривалий час не оцінювали як реальну загрозу суверенітету держави і не пов’язували з можливістю порушення її територіальної цілості. Інфантильна самозаспокоєність політиків, недостатня, здебільшого – ритуально-принагідна увага до питань мовного розвитку України з боку розпорошених національних патріотичних сил усталили недооцінення позиції наших ворогів – кремлівського диктатора і тієї більшості росіян, які підтримують його ідеологему: «Там, де російська мова, – там законні інтереси Росії».

Путін демонстративно підкреслював, що в ідеології Росії, у конструкції її політики російській мові відведено одну з визначальних ролей. А в Україні цього уперто не хотіли помічати, борсаючись у твані безкінечних і здебільшого безпредметних дискусій, аби лише не допустити повномасштабного утвердження в Україні державної української мови, водночас підживлюючи руйнівну тезу «какая разніца: русскій язик ілі українська мова?». А «разніца» виявилася глибинною, доленосною. Бо одвічне ототожнення концептів мова, народ і держава, яке закарбовано у крилатому виразі «чия мова – того й держава», Путін поклав в основу своєї політичної доктрини і послідовно експлуатує не тільки у «внутрішньому» російському просторі, а й для потужного впливу на українців, на їхню ментальність, та задля прив’язування окремих сучасних світових лідерів до добре фінансованого агресивного проєкту «русского міра».

Приручення росіянами окремих зарубіжних політиків виявилося результативним. Бо на фальшиву засаду допустимості «захисту російськомовного населення» як на виправдання війни Росії проти України та узаконення загарбання частини теренів суверенної держави ці політики вже не раз покликалися як на важливий аргумент, аби схилити Україну до «мирних» переговорів із ворогом, а у реальності – до визнання поразки України у цій кривавій війні.

Відверті нападки на українське тривають і сьогодні, у дні запеклої національної визвольної війни

Мовне питання росіяни послідовно використовують як дієвий інструмент внутрішньої і міжнародної політики, що мали би ураховувати політики українські, на що їхню увагу неодноразово звертали українські науковці. Проте самозакоханий клан українських політичних зверхників ігнорував і вагомі аргументи, і невідпорні промовисті факти, відгороджуючись від проблем української мови, ширше – від гуманітарної сфери суспільства у цілому, як від надокучливого (і завжди невчасного!) подразника. Влада, яка отримала мандат від народу і задля народу, здебільшого трактувала народ дистанційовано, бачачи себе вже значно вище, а не серед народу з його одвічними турботами, проблемами… Не раз постає питання: чому склалася така парадоксальна ситуація на осі народ – влада?

Відповідь напрошується лише одна: серед наших чільних політиків значна частина була і залишається ментально неукраїнською, не мислить українськоцентрично, з перспективи употужнення українськості держави. Саме з ментально чужого ґрунту виростали проблеми, яким досі ми не дали вичерпної й переконливої оцінки, не пояснили їх походження і можливі наслідки збереження. Ще донедавна ми спостерігали, як квазіеліта, особливо нові скоробагатьки, демонстрували своє зверхнє ставлення до всього українського в Україні, поводилися виклично, як безроздільні господарі становища: вони відкрито об’єднувалися у рухи і партії під неукраїнськими штандартами і гаслами, у Верховній Раді створювали окремі фракції, хороводили навколо «провідної» (московської, а тому «єдино правильної»!) церкви...

Чомусь очільники нашої держави на це не вельми зауважували й не трактували як приниження і зраду народу, як неприховану загрозу національним інтересам. Ба більше, упродовж десятиліть відкрите демонстрування антиукраїнськості влада щедро винагороджувала найвищими державними керівними посадами, захмарними матеріальними статками, уседозволеністю й соціальним вивищенням, найвищими державними відзнаками і нагородами... Чи можна було у такому задушливому антиукраїнському середовищі реально посилювати українську ментальність, розпросторювати ідеї українськоцентризму, масштабно відтворювати українську історичну пам’ять, плекати некалічену українську мову і українську культуру? У кращому разі на поверхню виходила імітація, несистемні розрізнені рухи за відсутності фінансової та організаційної підтримки. А насправді гору брало чуже – мовна і ментальна окупація України. За таких обставин багато подій набувало форм відвертого глуму над українською мовою і національною гідністю, над українською ідеєю. Прикметно, що Герої України, орденоносці й армія «заслужених діячів», свого часу обласканих владою за відверто антиукраїнську діяльність, досі не позбавлені цих нагород, номінально залишаючись «обличчям і гордістю нації», з різноманітними матеріальними додатками…

На приниженні українських цінностей і вивищенні російської псевдокультури (попси) вибудовували свою ідеологію, моделі маніпулювання суспільною свідомістю і свої статки діячі шоу-бізнесу. І це стосується, на жаль, не лише «Кварталу 95». Прикро констатувати, що відверті нападки на українське тривають і сьогодні, у дні запеклої національної визвольної війни. Пригадаймо, як фракція ОПЗЖ у парламенті, намагаючись у Конституційному суді знищити дієвість положень Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (2019 року), призначила росіянина Новінського наглядачем над перебігом справи, аби він через Конституційний суд навів «порядок» у мовокористуванні в Україні – захистив «російськомовних» і не дозволив долучити їх до українськомовного простору. Це той самий Новінський, якого антиукраїнська влада України спершу зробила «громадянином України», одразу ж – на десятиліття – всадила депутатом у Верховну Раду, щоби створити комфортні умови для запланованого Кремлем грабування України, заволодіння небаченими за обсягами виробничими потужностями українських підприємств, народними природними багатствами…

Але при цьому навіть за можливість привласнити небачені добра українського народу влада не спромоглася змусити Новінського вивчити ненависну йому українську мову! Чи можна було придумати більш убивчу для свідомості українців форму глуму над українською ідеєю, ніж присутність на засіданнях Конституційного суду України з питань української мови цього відверто агресивного україножера? Пригадування історії з Новінським – лише один із виразних штрихів до портрета злочинного антиукраїнського клану Януковича, за що сьогодні українці на фронті платять життями своїх синів і дочок.

Для нищення українських основ України, перетворення її на ментально знівельований додаток до Росії – на російську Україну (Нову Малоросію) – в Україні була сформована армія засланих російських спеців різних профілів, призначення і рангів, які контролювали всі важливіші сфери життя держави, знекровлюючи її економіку, сковуючи її науку і культуру, руйнуючи ментальність. Органи влади і управління різних рівнів, зокрема і силові структури, упродовж десятиліть ретельно «заселялися» представниками російських спецслужб, кремлівськими агентами. А довкола цих реальних господарів України роїлася щедро проплачувана прислуга з наших рідних: не протовпитися.

Це глибоко позначалося на виростанні й утвердженні української національної держави, зокрема й на її мовному житті, активізувало жорстку боротьбу за ухвалення належного мовного закону.

Із початком відкритої агресії Росії проти України, коли частина ефесбешних «консерв» вибухнула, а над багатьма з них нависла загроза розкриття і притягнення до відповідальності, чимало з них швиденько виїхали до Росії, а з ними – і орди фінансованих яничар-поплічників. Враз самоочевидними виявилися масштаби прихованої російської ефесбешно-кремлівської окупації України, глибина багатоспрямованої підготовки до всеохопного знищення Росією української незалежної держави. Настала мить, коли у горнилі війни, ціною колосальних втрат кращих синів і дочок, втрат наших міст і сіл, українське суспільство постало перед необхідністю повномасштабного реального формування українськоцентричної України. Сьогодні вже очевидно, що Україна може зберегтися у сьогоденній війні цивілізацій і гідно увійти у світовий демократичний правний простір лише ментально українською, з виразним національним профілем.

Саме унеможливлення збереження української ідентичності і української мови – головна мета і найбільше прагнення Росії. Проте, лише на повний голос було сформульовано завдання посилення української національної ідеї, як опоненти, свої й чужі «експерти» одразу ж здійняли галас, залякуючи нафталіновими тезами про недопустимість проявів націоналізму. Вони лише «забули» на мить, що націоналізм – насамперед відстоювання інтересів, позицій своєї нації, а не загроза іншим націям, тим більше їх знищення, геноцид, який застосувала Росія супроти незалежної України. Для таких опонентів прийнятним був лише інтернаціоналізм комуно-російського зразка, коли українське можна було цілковито оганьбити і повністю замінити російським, а береги української ідеї, ідентичності знівелювати, зневиразнити до невпізнання, коли українському було відведено роль імітувати (коли дозволять!) присутність серед ще живих інших народів-імітацій. Лише зараз, під завивання сирен і вибухи російських ракет, українці почали активніше свідомо виходити з-під силового тиску російськості, позбавлятися солодкої облуди «братства»...

Болгари і ґаґаузи, румуни і роми, кримчаки й уруми нерідко потребують підтримки та захисту

Українськість сьогодні потребує утвердження в усіх сферах життя: як у мові, ментальності, науці, культурі, освіті й вихованні, так і в економіці, мілітарній сфері. Українська економіка має перейти у чесні українські руки, має бути відібрана від рідних злодіїв та іноземних перекупників-зайд. Для нас усіх важливо, що наша армія щодень демонструє небувалу стійкість і мужність, свідомо відстоює не тільки територію нашої суверенної держави, а й українську мову, українську ментальність, українськість України, її демократичний цивілізаційний вибір. Це армія свідомих воїнів. І це підґрунтя наших очікувань від загартованої у випробуваннях високопрофесійної військової спільноти на день прийдешній, очікувань імпульсів дальшого якісного перетворення України після перемоги над російським агресором. Війна, що неодмінно принесе звільнення всіх українських територій, закономірно переросте у потужне виростання, розпросторення у нашому суспільстві української ментальності, ідеї українськоцентризму.

Нагадаю, що до сьогодні у нас склалася модель толерантного, дбайливого ставлення до малих народів, що мешкають в Україні. Болгари і ґаґаузи, румуни і роми, кримчаки й уруми нерідко потребують підтримки та захисту, особливо перед зазіханнями політичних спекулянтів-технологів, які не раз розігрували карту національних меншин у своїх інтересах. Сьогодні в Україні створено правні, організаційні, морально-психологічні передумови для розв’язання будь-яких мовних, освітніх, загальнокультурних питань у житті національних меншин на засадах одночасного збереження і цілості України з її єдиною державною українською мовою, і самобутності й національної своєрідності усіх малих народів нашої держави.

Михайло Глуховський, «Главком»