Остап Дроздов Журналіст

Регіони, які тягнуть на дно всю країну

Хочеш – виходь на свободу і вчися жити на ній. Не хочеш – сиди в куточку біля ахметовської мисочки, коли роздають їжу.

Мусимо пам’ятати, що всередині країни не всі такі натхненні і свідомі. Поряд із нами є також кілька регіонів, об’єднаних в анатомічну діру. Це таке собі даунбаське не знаю як сказати, яке спить і бачить себе в позі рака під Путіним. Ми маємо чверть країни, яка плодить тітушків, поклоняється баті, аплодує беркутівцям, хвалить застосування сили, постійно голосує за комуністів-регіоналів, вимагає розчавити всіх світліших і креативніших за себе.

Хай не ображаються, але вони – баласт. Вони непродуктивні, бо не створюють ніяких нових гуманітарних цінностей. Вони тяжко працюють, не піднімаючи очей до неба, і думають, що у Львові люди не працюють, а лише сидять по кав’ярнях. Їхній світ закінчується териконом на горизонті і формується Первым общественным на екрані. Вони живуть в акваріумі з регулярним кормуванням. Їм подобається життя овоча, якого час від часу поливають як не Великою Вітчизняною, то спогадом про дешеву ковбасу. Вони існують заради існування. А тому панічно бояться змін – так як пацієнт панічно боїться хірурга. Вони виступають за стабільність у рабському бараці. Їм дійсно потрібна стабільність несвободи. Вони по-злому зненавиділи Україну й українське, коли побачили, що Україна й українське – кращі. Вони налякалися Майдану, бо усвідомили трагічну річ: вони так не змогли б. Вони не змогли б співати пісні навпроти «Беркуту». Не змогли б обіймати того, хто вчора бив тебе. Не змогли б дарувати квіти спецназу. Вони не будуть ризикувати своїм життям за свої переконання.

Вони будуть ховатися за спину баті й беркутівців, підтакуючи їм десь глибоко в тилу. Вони будуть ненавидіти Майдан із міркувань заздрості. Вони б не змогли сповідатися священикові прямо посеред Майдану. Вони б не змогли співати гімн у 10 тисяч голосів. Вони багато чого б не змогли. Вони просто випали з обойми. Вони наче нагадують усім нам, з якого мороку всі ми родом. Вони наглядно демонструють, із чим саме нам треба чимскоріш поривати. Вони проклинають тих, хто виборсується з їхнього похмурого болота. Ця чверть країни тягне на дно всю країну, бо теперішній режим – це справа їхніх рук і їхніх голосів. Вони нікуди не дінуться. Вони й надалі будуть підтримувати втрату незалежності України. Їм треба задати просте питання: чи хочете ви жити навіть не в європейській Україні – а просто в Україні усміхненої молоді?

Перед рабами відчинили клітку. Хочеш – виходь на свободу і вчися жити на ній. Не хочеш – сиди в куточку біля ахметовської мисочки і чекай шостої вечора, коли роздають їжу. Увімкни собі телевізор і ненавидь бунтарів, які ризикнули вийти з клітки. Прагни до стабільного загнивання. Тішся відсутністю вимог до себе. Просто живи. Тебе є кому регулярно поливати.

Хоча ні. Дуже скоро не стане тих, хто тебе поливав і кормив. І що тоді ти будеш робити? Твої онуки одного разу поїдуть не в Ростов-на-Дону, а в Краків – і повернуться іншими людьми. І не зможуть більше слухати Кісєльова. І не зможуть більше слухати тебе. І почнуть задихатися поряд із тобою. І не зможуть вибачити, що ти, саме ти так довго тримав їх у своїй клітці.

Клітка все ще відчинена. Ласкаво просимо на територію свободи.

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: