Марш УПА в Києві: націоналісти не відрізняються від сталіністів

Щороку, в сам розпал золотої осені, я з особливою цікавістю спостерігаю, як проходять марші УПА чи то в Києві, чи в Одесі, чи в Криму, чи на інших територіях, де армія або не діяла взагалі, або була мізерною. Я невимовно тішуся за юних пошановувачів УПА, які штучно провокують у самих себе ендорфіни радості та ейфорії. Зразу відчувається, що вони влаштовують свято для себе на чужій вулиці – і кайфують від цього.

Ви би бачили стан цих хлопців перед поїздкою до Києва на марш УПА! Вони мобілізовуються, ідеологічно наснажуються, серйозно готуються – прямо як перед висадкою на території ворога. Кияни, у свої більшості байдужі до історії мілітарних визвольних змагань, повинні тонко відчути оту глибинну мотивацію маршів УПА. Усі ці марші (як і інші націоналістичні заходи) – це спроба довести насамперед самим собі, що вони можуть щось подібне утнути на чужій території. Для них важливий сам факт. Це, так би мовити, спосіб застовпити свою присутність і підстава пишатися самими собою – мовляв, ми це зробили.

Ніякої пропаганди УПА в цьому немає. Ніякої данини історичній пам’яті. Ніяких спроб донести правду про українських героїв із лісу. Ніяких намагань достукатися до мільйонів тих громадян, які (улюблений вислів І.Фаріон) «були відрізані від українського первня». Ніяких благородних поривань у цих маршах немає. Головне – вчинити певну дію в тилу ворога. Всі ці щорічні викиди ендорфіну – це дешевий спосіб експортувати свої цінності, що називається, на зло. Для галицьких націоналістів Київ – це не є столиця рідної й любої їм держави, за яку вони ладні померти. Ні, для них Київ – це населений пункт, який треба завоювати, підкорити, переламати через хребет, навернути. Марші УПА – це дрібний і малозатратний спосіб самим собі довести, що, виявляється, Київ – наш.

Як не дивно, але така постановка питання органічно співпадає з суттю УПА, яка, хто би що не говорив, була і залишається локальним феноменом. Найсхідніша точка ареалу УПА – Житомирщина, найпівденніша точка – Вінничина. Чим далі від галицького осердя, тим меншою була присутність УПА. Зокрема, утворення УПА-Південь нараховувало приблизно тисячу повстанців, які повністю припинили діяльність уже в 1946 році. А утворення УПА-Схід навіть не мало керівної структури, нараховуючи кілька десятків повстанців у чернігівських та житомирських лісах. Фанати вічної збройної боротьби можуть твердити що завгодно, але в національній свідомості та практиці УПА так і залишиться видатним західноукраїнським феноменом, який не зміг «заразити» братів-українців. Фатальна помилка націоналістів полягає в постійних намаганнях дати Українській Повстанській Армії всеукраїнську прописку. Це і неправильно, і несправедливо, і шкідливо. Яким чином можна когось змусити когось поважати?

Спроби вивести УПА на загальнонаціональну арену «від Сяну до Дону» є такою ж самою інтервенцією, як і повсюдне нав’язування совєтської героїки. У цьому плані націоналісти нічим не поступаються сталіністам. Марш УПА у галицьких містах – цілком природні. Марш УПА в Києві – це те саме, що червоний прапор у Львові. І я не схильний вважати, що насильний експорт своїх цінностей зробить добру справу для української справи. Крім очей юних і одержимих учасників маршу, є ще й очі випадкових перехожих – інших людей, які живуть в іншій тональності, іншій системі координат та на іншій хвилі. У цих очах або здивування, або нерозуміння, або найчастіше – внутрішній опір проти нав’язування чогось чужого. Ці люди живуть тут і зараз, вони теж мають паспорт із тризубом, і це також їхня країна.

Чим більше маршів – тим більше опору. Чим більше УПА – тим більше комунізму. Чим більше «Слава героям!» – тим більше «Вставай, страна огромная». Це не змагання, хто кого. І не конкурс на кращу акцію в тилу ворога. Це – свідома технологія розколу. І вони про це знають».