Маргарита Ситник Комунікаційниця, журналістка

Біженець чи громадянин? Хто виграє у Facebook-«війні»

Можна бути біженцем всередині країни, так і не ставши громадянином. А можна бути громадянином України, де б ти не був
зображення: Pixabay

Кожен, здатний до рефлексій, самоаналізу, і в Україні, і за її межами має себе зараз запитати – що роблю я, щоби Україна продовжувала існувати?

Ми самі собі копаємо яму. Глибшу і ширшу, ніж це робить російське іпсо. Їм залишається тільки рознести наші «старання» інтернетом і звернути увагу зарубіжних медіа, що треба написати про ще одне невдоволення і сварки всередині країни. Нам це «дуже потрібно» на тлі очікування західної допомоги?

У новорічному зверненні президента українців за кордоном образила фраза: «Знаю, що одного дня доведеться поставити собі питання: хто я? Зробити вибір, ким я хочу бути. Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?». Образило, що їх нібито назвали біженцями і викреслили з громадян.

Але у зверненні буквально через речення була інша фраза, яку через емоції напевно вже недочули. «Українці сильніші разом. Тож час бути разом!»

Біженці чи громадяни? Це не питання поділу, це не про нібито дизертирів, які виїхали з країни через війну і патріотів, які залишилися. Питання в тому, чи всі ми будемо біженцями, якщо не встоїмо, чи громадянами, де б ми не були, якщо Україну вбережемо. І ось він вибір кожного.

Кожен, здатний до рефлексій, самоаналізу, і в Україні, і за її межами має себе зараз запитати – що роблю я, щоби Україна продовжувала існувати? Фронт, волонтерство, донати, адвокація українських інтересів за кордоном, акції підтримки України?

Можна бути біженцем, але і всередині країни так і не стати громадянином. А можна бути громадянином України, де б ти не був.

Я – «біженка навпаки». Втекла з Польщі, де проживала і мала гарну роботу останні 7 років, у перші місяці повномасштабного вторгнення. Просто більше там не могла бути попри всю ту підтримку і солідарність, яку проявляли поляки і українці за кордоном. Я бачила, як українські чоловіки сідають на автобуси у Гданську і їдуть на фронт в Україну. Я бачила очі жінок після кількох діб на кордоні з дітьми на руках, змучені і з надією, що це на кілька тижнів. Я бачила, як моя подруга, сильна і незалежна «залізна леді», здатна звернути гори, приїхала у Польщу з дітьми і вперше заплакала. Я ніколи не бачила, як вона плаче: «Ти не уявляєш, як мені хочеться додому»... А я уявляла, бо мене так само нестерпно тягнуло додому.

Я не витримала тієї дистанції, яка прірвою розділяла з близькими і друзями в Україні. Так хотілося бути зі своїми попри все: попри небезпеку в Україні і комфортне життя у Польщі з роботою за фахом, хорошою зарплатою і перспективами європейського резидентства за рік.

Я 7 років будувала своє мігрантське життя в Польщі. Шукала свій шлях самореалізації, своє місце у тому суспільстві, своє соціальне середовище серед не своїх. Зі знанням польської, з оточенням, розумінням, що і як – це було важко. І часом мене накривав відчай, що я не зможу.

У рази важче тим, кого війна вихопила з мирного життя і понесла за кордон, де все чуже і невідоме. Коли на руках діти, коли місто окупували, коли будинок зруйнували, коли чоловік на фронті, коли ти пам’ятаєш перші дні війни і страх ніяк тебе не полишає, що тяжко навіть на кілька днів повернутися додому.

Я розумію й тих, хто зараз «тримається» в Україні. Я бачу, як сплять діти моїх подруг щоночі у коридорах, аби не будити їх, коли завиють сирени. Знаю, як охоплює несамовитий страх, коли масово обстрілюють усією існуючою зброєю одночасно. Як багато хто відчуваю це емоційне провалля після: коли не знаєш, чи варто планувати щось на більше, ніж день-тиждень. Але в наступну мить ти повертаєшся до щоденників з цілями і розписуєш життя на роки, бо дуже хочеться жити.

Ракетні обстріли і невтішні перспективи наступного року – хороший каталізатор поспішати. Але зараз, після новорічних обстрілів на тлі затримки із західною допомогою настрою немає взагалі. Є вибір – «бути жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?»

Перемога – це не дар, це внесок кожного. Вона не береться з повітря. Так, може комусь і вдастся проїхатися зайцем на плечах інших. Але хто він тоді? Громадянин?

Образи, срачі і розподіл – давайте після свят? Свята перемоги. Давайте, як в перші місяці вторгнення, коли нам вдалося протриматися і не повидирати одне одному волосся у фейсбуці. Ну можемо ж? Срачі – такий собі внесок у перемогу. Ними Patriot не заправиш і небо не закриєш. Коли час йде на хвилини, коли боротьба йде за кожен голос республіканця, за «так» від словацього прем’єра чи секунди, поки Орбан вип’є кави? Ми впевнені, що маємо цей час? Або що ось-ось прилетить раптово «чорний лебідь»? Чи врешті путін ощасливить нас кончиною? Ще встигнемо з’їсти одне одного. Для цього країна має вціліти. Лік йде на місяці, дні.

Що може зробити кожен, написав Валерій Пекар у прогнозах сценаріїв на 2024-2025 роки:

Що робити кожному і кожній з нас у 2024:

  1. Тримати голову холодною, допомагати робити це іншим. Допомагати тим, кому складніше: бійцям ЗСУ, їхнім родичам, мешканцям прифронтових зон, внутрішньо переміщеним, ветеранам тощо.
  2. Долучатися до перемоги власними грошима (донати) і часом (волонтерство, участь у громадських командах, що працюють на перемогу тощо).
  3. Бути готовим до мобілізації, передусім психологічно, а також практично.
  4. Не вестися на російські інформаційні вкиди, не поширювати їх. Пам'ятати, що світ складний, не чорно-білий, в ньому нема простих відповідей на складні питання.
  5. Давати відсіч спробам влади обмежити демократію, зупинити економіку, розширити корупцію – через соціологічні опитування, петиції, хвилі в соцмережах (сподіваюся, не дійде до того, щоб громадяни були вимушені порушити обмеження воєнного стану й виходити на вулиці).
  6. Вичистити ту частину українського простору, за яку кожен і кожна з нас особисто відповідає, а саме – власний розум, тобто викинути звідти всю спадщину російсько-радянської імперії: залишки комунізму, тоталітаризму, колоніалізму, патерналізму, закритості, економічного дирижизму, комплексу меншовартості, радянських стереотипів тощо.
  7. Підтримувати українське: товари, малих місцевих виробників, культуру, книги, незалежні медіа тощо.
  8. Думати про інших. Поважати. Дякувати.

Українці за кордоном, ті, які громадяни, а не біженці, нам потрібна і ваша допомога. Донати, волонтерство, акції підтримки України знову, як у перші місяці вторгнення, українська мова замість російської, адвокація українських інтересів в суспільствах країн прихистку, тиск на європейські уряди, ваші публікації у світових медіа.

22 січня – День злуки. Це прекрасна нагода об’єднати і тих, хто виїхав через війну, тих, хто повернувся через війну, і тих, хто був і залишається тут, в Україні. 

Давайте будувати живі ланцюги в усіх можливих громадах за кордоном, як символ того, що ми разом, бо ми один народ. І запрошуватися приєднатися політиків, журналістів, громадських діячів і громадян тих країн, які прийняли вимушених переселенців з України. Ми з моєю колегою Іриною Федорів перед святами говорили, як це варто зробити.

У кожного є шанс стати не втікачем від війни, не біженцем з образами і почуттям провини, а навіть не просто громадянином, а амбасадором України і зробити свій внесок у перемогу.

Читайте також:
Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: