Про українських командирів, рішучість яких не має меж

День командира.

Була у мене ситуація. Не у бою – під час штабних навчань за допомогою комп'ютерного симулятора. Давненько – років 6 тому.

Моє завдання було найлегшим. Поставили командувати взводом, який перебував у резерві. У моєму розпорядженні була одна машина для транспортування особового складу, власне особовий склад і завдання спостерігати за розвитком подій і чекати наказу виїхати на підсилення, якщо виникне необхідність.

«Бій» був запеклим. У наших були двохсоті і трьохсоті, але наші трималися. Трьохсотих забрав евак – усіх, крім двох. Ті двоє опинились не дуже далеко від моїх позицій – може, хвилин 10 швидкої їзди. Я бачила, що вони ще живі. А далі було – я б сказала, що найстрашніше, якби це відбувалося у реальності. Був вибір. Відправити єдину машину за тими трьохсотими чи лишити їх напризволяще і сидіти на попі рівно. Бо ж будь-якої миті може надійти наказ вирушати на підсилення, а я без транспорту не зможу його виконати і через це буде програно бій.

Це був момент істини. Я не знала, що робити. Я стискала кулаки і кусала губи. Ситуацію без слів зрозумів старший офіцер-посередник. Він, у принципі, не мав права втручатися у хід навчань, тільки все фіксувати. Але він нахилився до мене і стиха сказав: «Думай головою. Це не поранені. Це точки на екрані».

«Це поранені!» – пошепки закричала я. І відправила за ними машину. Тим часом наші на лінії зіткнення трохи відступили, і я приречено дивилася, як віддаляється від мене мій єдиний транспорт. Хлопці, які командували підрозділами у бою, не знали, що резерву у них де-факто немає.

Розв'язка, яка рідко буває у житті, виявилась ідеальною. Мій імпровізований евак обстріляли, але не влучили. Поранені були врятовані. Два взводи на лінії зіткнення якось впорались без моєї допомоги.

Під час «розбору польотів» мені сказали, що евак не входив у мої обов'язки і я піддала ризику виконання завдання. Я спитала, як мене за це покарають, і отримала відповідь, що ніяк. Бо по факту біди не сталося, а вийшло на краще.

Мабуть, мені легше померти, ніж опинитися у такій ситуації у реальному бою.

Як же я поважаю рішучих людей, яким легко брати на себе відповідальність!

Тих, з яких виходять хороші командири на полі бою. Це так страшно – відповідати за виконання бойового завдання і життя людей одночасно.

Сьогодні День Добровольця. Бути добровольцем – легко, приємно і почесно. А чому нема окремого Дня Бойового Командира? Ті з них, які правильні – заслуговують на своє свято.