17 років без Лобановського: унікальне відео з 1997-го, яке демонструє народну любов до тренера
У ті часи приїзд Валерія Васильовича сприймався як визначна подія в кожному місті
13 травня 2002 року український футбол зазнав втрати, наслідки якої відчутні понині. У цей день перестало битися серце одного з найвидатніших у футбольній історії тренерів Валерія Лобановського. Людини, під керівництвом якої київське «Динамо» виграло десять титулів чемпіонів СССР, два європейських Кубки володарів кубків і Суперкубок УЄФА, а сформована майже повністю з киян збірна СССР стала віце-чемпіоном Європи-1988.
Повернення Лобановського в грудні 1996-го з тривалого відрядження на Близький Схід, де він тренував збірні ОАЕ і Кувейту, спричинило справжній фурор. Ті, хто говорив, мовляв Лобановський постарів, він вже не той, були швидко присоромлені. Вже через рік кияни під керівництвом Маестро громили в Лізі чемпіонів іспанську «Барселону» і нідерландський ПСВ. «Він таки справді Месія», - говорили тоді.
А щоб збагнути, як тоді сприймали Лобановського, достатньо переглянути це рідкісне відео з весни 1997-го, яким не так давно поділився в Youtube журналіст із Чорткова Микола Гаврилюк, котрий на той час працював редактором районного радіомовлення. На цих кадрах тривалістю 34 хвилини збережено історичну для райцентру на Тернопіллі подію: до міста тоді разом із першоліговою командою «Динамо-2» приїхав Валерій Лобановський.
Наставник першої динамівської команди скористався тим, що збірна України проводила відбірні матчі чемпіонату світу-1998. Ті гравці, які не були задіяні у національній команді, приїхали на матч до Чорткова, на матч чергового туру чемпіонату в першій лізі проти місцевого «Кристала». Серед них не бракувало й дійсно сильних виконавців.
Ось склад «Динамо-2», який тоді вийшов на поле чортківського «Харчовика»: Кернозенко, Гусін, Оксимець (к), Волосянко, Ващук (Саутін, 81), Антюхін (Косирін, 71), Юрій Максимов, Шкапенко, Белькевич, Хацкевич (Денис Онищенко, 76), Віталій Самойлов.
Лобановського на місцевому летовищі тоді зустріло керівництво Чортківського району. Сам тренер, вийшовши з літака у компанії нинішнього власника «Динамо» Ігоря Суркіса, не демонстрував ані крихти зверхності, спокійно спілкувався з людьми, які прийшли його зустріти. Зокрема поділився очікуваннями напередодні матчу збірної України проти команди Північної Ірландії: «Це останній шанс. У Португалії нашій команді бракувало двох провідних гравців. Мене бентежить стан газону на Центральному стадіоні (НСК «Олімпійський» - прим.). В ідеалі треба було би грати на «Динамо». Але він вміщує всього 17 тисяч».
Коли кияни прибули на стадіон «Харчовик», жартував уже Ігор Суркіс. «Саня, хочешь выйти? Тут такая команда, что каши маслом не испортишь», - звертався один із керівників київського клубу до невідомого нам співрозмовника.
І справді, на полі тоді в білих футболках були одні зірки. Вони мали велику перевагу, що видно навіть із уривчастих кадрів на відео. «Динамо-2» тоді перемогло 3:0, м’ячі у його складі забили прямим ударом зі штрафного нинішній наставник першої динамівської команди Олександр Хацкевич, а також Павло Шкапенко і Юрій Максимов.
Втім, глядачі, а їх, згідно протокольних даних, зібралося 4000, тоді були зосереджені не стільки на полі, скільки на тренерській лаві динамівців. Вони влаштували Лобановському овацію після представлення диктора, а потім оточили тренера з проханнями про автографи. Валерій Васильович не відмовляв нікому, підписувався впродовж усієї 15-хвилинної перерви.
«Прийшов подивитися на тренера збірної», - каже Лобановському літній чоловік. «Какой сборной?», - перепитав тренер, який тоді очолював лише «Динамо». «Ну, так перспектива є», - не розгубився дядько, на що Лобановський лише загадково посміхнувся. Збірну він згодом дійсно очолить, але буде це лише через три роки. «Маю автограф Блохіна, а вашого не маю. Розумію, що шансу більше не матиму», - говорить інший чоловік і подає листок. Мрія здійснюється.
Поки Валерій Васильович невтомно підписувався, за кадром розгорнулася жвава суперечка. Один чоловік звинувачував іншого, що той не організував виступу Лобановського перед людьми. Мовляв, люди саме на нього зібралися. «Я винуватий», - погодився дядько. «Дурно гроші получаєш», - продовжував його журити співрозмовник і додав: «Давай, хай після матчу пару слів скаже».
Звісно, що нічого Лобановський не говорив. Хоча й люди не розійшлися зі стадіону аж доти, доки його не покинув динамівський автобус.
То було 1 квітня 1997-го. А буквально через три тижні, 22-го, Лобановський уже на чолі основного «Динамо» прибув не до Чорткова. А до обласного центру, Тернополя. Щоб зазнати там першої після свого повернення в Україну поразки. До того «Динамо» не програвало всю зиму навіть у товариських матчах.
Втім, подією тоді ставали не стільки результати поєдинків, скільки сам факт приїзду великого Лобановського в кожне наступне українське місто. Поява Маестро тоді сприймалася приблизно так, як прощальні гастролі легендарного баскетболіста Кобі Браянта в його останньому сезоні в Національній баскетбольній асоціації.
Лобановський — то легенда, яка змінила наш футбол назавжди, зробила його справді конкурентним на світовій арені. Легенда, якої нам бракує й через 17 років.
Іван Вербицький, «Главком»
Коментарі — 0