«Ми можемо бути лише ворогами». Досвід родини, яка ділила свій підвал з окупантами

<p class="articleparagraphrootwy3ui">Ірина, мешканка Лукашівки, показує підвал, в якому її родині довелось жити разом з окупантами</p>

Ірина, мешканка Лукашівки, показує підвал, в якому її родині довелось жити разом з окупантами

Фото: скрін відео hromadske

Підвал у Лукашівці став мікрокосмом пропагандистського фонту війни

Коли російська армія вперше розпочала обстріл села Лукашівка, що на півночі України, десятки жителів були вимушені тікати до підвалу родини Горбоносів. Діти, вагітні, прикуті до ліжка літні люди та сама сім’я спустилися під свій персиковий сад та овочеві ділянки й стали чекати. Протягом 10 днів по кілька разів на годину всі тільки й слухали, як над ними свистять і розриваються снаряди. Атаки залишили величезні кратери в землі, спалили автомобіль Горбоносів і зруйнували дах будинку. Нарешті, 9 березня вони почули звук важкої зброї та танків, що в'їжджали в село – російська армія взяла Лукашівку.

«Де нам тепер жити? Це наш дім»

Солдати наказали переляканим жителям села вийти з підвалу, а потім кинули туди гранату, на випадок, якщо там ховаються українські бійці. Горбоноси: Ірина, 55 років, Сергій, 59 років та їх 25-річний син Микита провели наступну ніч у сусідньому підвалі, але там було так cиро й холодно, що вони повернулися назад до свого будинку. П’ятеро російських окупантів вже жили всередині.

«Де нам тепер жити? Це наш дім», – запитала Ірина. Солдати відповіли родині, що вони можуть повернутися додому, щоб жити разом. Так і сталося.

Вони провели близько трьох тижнів із цими п’ятьма російськими солдатами, разом їли, спілкувалися. Російські солдати робили безглузді заяви про свою місію і ставили найбазовіші питання про Україну. Також вони намагалися пояснити свої мотиви та уявлення про моральний дух. Горбоноси відкидали їхні претензії, кричали, але не відмовлялися випити разом з ними, щоб підтримати ілюзію довіри та впевненість солдатів у війні Володимира Путіна.


Чернігівська область, село Лукашівка. Наслідки перебування російських окупантів (фото: скрін відео hromadske)

Чернігівська область, село Лукашівка. Наслідки перебування російських окупантів (фото: скрін відео hromadske)

Протягом кількох тижнів, періоду, про який розповідали Горбоноси мені та моєму колезі Андрію Баштовому, підвал у Лукашівці став мікрокосмом фронту пропаганди війни. З одного боку були росіяни, які щоразу повторювали нісенітниці, які їм розповідали про їхню «спецоперацію». З іншого – українці, які не могли зрозуміти, як їхні домівки можуть знищити агресори з такими вигадками в головах.

Після зустрічі з Горбоносами того ж тижня я зустрівся з президентом Володимиром Зеленським і був вражений тим, наскільки чітко досвід сім’ї Горбоносів дає відповіть на питання, яке переслідує багатьох політиків, чиновників, журналістів та активістів в Україні та за кордоном, що відчайдушно намагаються довести цю війну до кінця: як переконати росіян, яких годують нескінченним потоком брехні, відмовитися від підтримки вторгнення Путіна в Україну?

Спочатку Горбоноси були надто налякані, щоб розмовляти зі своїми сусідами-окупантами. Солдати ж завжди хапалися за зброю. Вони рідко виходили з підвалу, якщо їх не викликали на службу, боячись, як і їхні господарі, артилерійських обстрілів, коли українська та російська армії боролися за територію біля міста Чернігів.

Однак через декілька днів дві групи почали налагоджувати стосунки. Спочатку обговорювали нейтральні теми, як-от їжа та популярні українські рецепти. Сім’я Горбоносів дізналася, що п’ятеро солдатів були військовими механіками. Серед них був капітан, наймолодший з групи, 31 рік. Трьом іншим було за 40, двоє служили в Сирії. В одного було обпечене лице, коли автомобіль, в якому він був, підірвався на міні дорогою в Лукашівку, і він лаявся, натираючи обличчя маззю. Усі четверо були з Сибіру. П’ятому також було більше 40 років, татарин, чиє невпинне наспівування народних мелодій дратувало. Його дражнили за явне боягузтво: завжди першим ховався у підвал, коли починалися артилерійські обстріли.

Спочатку капітан завзято повторював кремлівську пропаганду: він і його співвітчизники прибули в Україну, щоб врятувати Горбоносів. Солдати нібито воювали не з українцями, а з американцями. Це не війна, а «спецоперація». Коли все закінчиться, усі вони зможуть щасливо жити під владою Путіна.

Ірина не погодилася з цією думкою: її не треба рятувати і вона не хоче жити під правлінням Путіна. Ні в Лукашівці, ні будь-де в Україні не було американських солдатів чи їх баз. Коли капітан сказав, що українцям заборонено розмовляти російською, Ірина відповіла, що вони можуть говорити будь-якою мовою, якою забажають. (Автор розмовляв з Горбоносами російською).


Чернігівщина, село Лукашівка. Російські окупанти облаштували у місцевій церкві штаб та склад боєприпасів (фото: скрін відео hromadske)

Чернігівщина, село Лукашівка. Російські окупанти облаштували у місцевій церкві штаб та склад боєприпасів (фото: скрін відео hromadske)

З часом росіянин втомився, зіткнувшись не тільки з протестами Ірини, а й із тяжкими фактами війни. У перші дні конфлікту капітан був бадьорим, оптимістичним, вважаючи, що їхня перемога неминуча. Він кидався до підвалу зі словами: «Київ оточений! Чернігів ось-ось впаде!». Але минали тижні, ані Київ, ні Чернігів не падали, а його настрій безупинно псувався. Сергій розповідав, що якось йому довелося показати капітану, де знаходиться Київ на карті. Росіянин здивувався, що столиця не десь поблизу, як він припускав, а майже за 150 кілометрів.

Інші солдати були менш мотивовані. Двоє були цинічно налаштовані і не довіряли інформації ні від росіян, ні від українців. Той, у якого було обпечене лице, був настільки ж палко проти Путіна, як капітан був за нього. Він відверто прокляв президента, назвавши його козлом, і ніколи не голосував за партію Путіна.

Поступово будувалася своєрідна довіра. Якось вночі п’яний російський старшина блукав Лукашівкою в шкіряному пальті зі значком СРСР і погрожував вбити місцевих жителів у помсту за своїх загиблих солдатів. Він був надто п’яний, щоб виконати свої погрози, але такий інцидент не був поодиноким: молоді солдати напивалися і накурювалися, кричали українцям, що їх усіх треба «покарати». Горбоноси рідко виходили за межі свого саду. Вони відчували себе безпечніше у підвалі із п’ятьма солдатами.

Коли росіяни виходили випити чи покурити, вони запрошували Сергія приєднатися. Загарбники розводили спирт невеликою кількістю води, а Сергій згортав тютюн сторінками газет. Їхні розмови ставали більш рефлексивними. «Що ви тут робите? Який сенс цієї війни?» – питав Сергій. Росіяни розгублено відповідали, що прийшли в Україну і чекали не бою, а свята. Як казав один з них, «на марш перемоги у Києві».


Лукашівка Чернігівської області після звільнення від російських окупантів (фото: скрін відео Суспільне Чернігів)

Лукашівка Чернігівської області після звільнення від російських окупантів (фото: скрін відео Суспільне Чернігів)

«Кремль завжди мав проблеми з мотивацією людей»

Низький моральний дух солдатів, їхній цинізм та недовіра не дивують. Пропагандистська система Путіна завжди була спрямована не на те, щоб викликати ентузіазм, а більше на поширення сумнівів і невпевненості з такою неймовірною кількістю версій «правди», що люди почуваються розгубленими і звертаються до авторитарного лідера, щоб той провів їх через тумани брехні. У внутрішньополітичному контексті ця тактика має сенс: владі потрібні люди пасивні, не впевнені в тому, що насправді відбувається. Але вона показує свої межі тоді, коли ви хочете підштовхнути країну до шаленого ентузіазму, що є необхідним для війни.

Я жив і працював телепродюсером і режисером документальних фільмів у Росії під час перших двох президентських термінів Путіна, з 2000 по 2008 рік. Як сказав мені тоді один із путінських політтехнологів, Кремль завжди мав проблеми з мотивацією людей. Щоразу, коли потрібно було провести проурядову акцію, чиновників примушували підвозити держслужбовців і доплачувати їм. Характерним є те, що, попри шалену цензуру, тисячі людей були ув'язнені за протести проти війни. Хоча Кремль і претендує на внутрішню згоду своеї країни щодо вторгнення, масових демонстрацій на вулицях російських міст на підтримку дій влади не було.

Навіть у тих росіян, які вірять у теорії змови, що їхня країна знаходиться під загрозою з боку США, що Росія заслуговує на імперію, виникає питання, чи достатньо Кремль компетентний для того, щоб переслідувати такі амбіції. Чим довше затягнеться війна, тим більше виникатиме питань про те, чи знає Кремль, що він робить. Такі люди, як офіцер, який жив із Горбоносами, почнуть сумніватися в тому, на що їхня країна спроможна, коли вони зіткнуться з реальністю.

Інші ознаки вказують на те, що росіяни не повністю переконані ідеями Кремля. Останнім часом одні з найпопулярніших пошукових запитів в російському Інтернеті були пов’язані з місцезнаходженням міністра оборони Сергія Шойгу, який таємниче зник на деякий час через поразки на фронті, за які він відповідає. Інші пошуки стосувалися звірств, які вчинили російські війська під час відходу з Бучі, що під Києвом. Дослідники Лабораторії публічної соціології, незалежного інституту, провели 134 глибинні інтерв’ю з громадянами Росії та виявили: навіть ті, хто вірив в ідею того, що їхня країна оточена ворогами, і що війна в Україні– це вина НАТО, все ж мали сумніви в очевидних доказах, наданих Москвою. Наталія Савальєва, одна з дослідниць, дійшла наступного висновку: «Є багато людей, чиє ставлення балансує між підтримкою та опозицією. Вони не розуміють причин вторгнення, а натомість повторюють думки, які чули від інших. Розповідають плутанину «інформаційної війни», яку ведуть усі залучені сторони, і «пропаганду» з обох сторін».

Опитування в умовах диктатури – справа сумнівна навіть в найкращі часи. Наскільки чесними, на вашу думку, будуть люди, коли навіть використання слова «війна» передбачає потенційне 15-річне ув’язнення? Але дані свідчать про те, що моральний дух низький не тільки серед солдатів, як-от тих, хто залишився з родиною Горбоносів, але й серед простих росіян. Одразу після початку вторгнення автор отримав результати дослідження, які циркулювали серед невеликої групи вчених. Воно показало: хоча майже половина респондентів загальнонаціонального опитування підтримали «спецоперацію» Путіна, емоції, які вони відчували, були неглибокими — надія та гордість. Майже кожен п’ятий, хто виступав проти війни, мав набагато глибші почуття, такі як сором, провина, гнів та обурення. Близько чверті або не мають чіткої позиції, або підтримують війну із застереженнями, але тим не менше сказали, що відчувають сум.

Моральний дух низький не тільки серед солдатів, але й серед простих росіян

Пропагандистська стратегія Путіна насправді більш вразлива, ніж може здатися на перший погляд.

Через кілька тижнів сім’я Горбоносів стала помічати, що російські солдати починають розуміти, скільки непотрібної шкоди вони завдали.

Будинок, який вони будували 30 років, був повністю зруйнований. Бібліотека горіла два дні, перш ніж розвалитися в руїни. Коли Ірина вже не витримувала, вона починала плакати і кричати на солдатів у темряві підвалу: «У нас все було! Що ви тут робите?» Росіяни тільки сиділи в темряві й мовчали.

Одного ранку вона взяла їх із собою, щоб зібрати трав для чаю. Проходячи повз те, що залишилося від життя Горбоносів, солдати вибачилися за руйнування, які вони принесли. Один з низ сказав, що було б значно краще, якби родина колись змогла завітати до нього в гості. Сергій розлютився. «Ви прийшли сюди, щоб убити мене та зруйнувати мій дім, і ми повинні бути друзями? Ми можемо бути лише ворогами». Росіяни знову вибачилися, і згодом почали говорити, що війна безглузда. Вони навіть почали називати війну війною.

Сім’я Горбоносів також отримала незвичайне уявлення про мотивацію росіян. Коли я запитав Сергія, чим, на його думку, вони керувалися, відповідь була однозначною. Солдатів мотивували не національна гордість чи експансійний ентузіазм, а гроші.

Усі чоловіки зізналися, що мають борги – іпотеки, позики, медичні рахунки, і їм потрібні армійські виплати. Та навіть цих грошей недостатньо. Їхня робота як механіків полягала в ремонті танків, але набір навичок також передбачав, що вони вміли їх розбирати. У перервах між обстрілами знаходили пошкоджену або знищену російську техніку та переплавляли пластини з золотими дротами. За одну таку пластину вони б отримали 15 000 рублів вдома (близько $200).

Федерація перебуває в «інформаційному бункері»

Інші російські солдати були менш винахідливими. У день, коли російська армія покинула село, багато хто схопив усе, що міг. Їхні танки були забиті матрацами та валізами, бронетехніка — простирадлами, іграшками, пральними машинами. Коли солдат-татарин прийшов прощатися, він сказав Сергію, що скоро піде у відставку, і пообіцяв вислати Горбоносам частину своєї пенсії.

На перший погляд, російські чиновники можуть звеличувати нову путінську модель чудової ізоляції, стверджуючи, що їхній народ не переймається через санкції, що їм не потрібні ніякі інші країни і Росія – це власна своєрідна цивілізація. Але поведінка росіян свідчить про інше: згадайте тисняву в магазинах Ikea до того, як шведська меблева мережа закрила свої магазини в країні, або активне використання VPN і дзеркальних сайтів для Instagram і Netflix.

Економісти розрізняють заявлені уподобання – те, що люди кажуть, що вони хочуть, і виявлені уподобання — те, чого справді хочуть, виходячи з дій. Росіяни можуть стверджувати, що Захід їм не потрібен, але товари, які російські солдати так прагнули вкрасти з України, були переважно західного виробництва.

Навряд чи зараз хто думає більше про те, як залучити російську аудиторію більше, як Володимир Зеленський. Він досягає успіхів, висловлюючи співпереживання та знаходячи спільну мову зі своєю аудиторією. Це те, що він робив як актор, стендап-комік і сатирик скетч-шоу. Я зустрівся з ним разом із Джеффрі Голдбергом та Енн Епплбаум, щоб взяти інтерв’ю для The Atlantic, і коли я сказав, що народився в Києві, він говорив зі мною, не перериваючи зорового контакту – він знайшов зі мною спільну мову. Це ключ до його комунікаційної стратегії на всіх рівнях, як з окремими особами, так і з країнами. Щоразу, коли президент Зеленський звертається до законодавчого органу іншої країни, він та його команда досліджують її історію, щоб знайти спільне з тим, що переживає Україна: для Британії це був Лондонський бліц, для США – 11 вересня.

Товари, які російські солдати так прагнули вкрасти з України, були переважно західного виробництва

Від самого початку вторгнення він намагався звернутися безпосередньо до росіян, кажучи, що знає, що серед них є хороші люди. Звісно, завжди були росіяни, які не вважали Україну справжньою країною, але було багато інших, які визнавали її та любили приїжджати сюди. За словами Зеленського, складність полягала в тому, що остання група більше не відповідала на дзвінки. Поза вузьким колом російських демократів у вигнанні його заклики та заклики інших українців, здається, так і залишилися непочутими. Опитування, хоч воно і суперечливе, показує переважну підтримку вторгнення серед громадян Росії, а історії про те, як українці телефонують своїм російським родичам, щоб розповісти про війну, пригнічують: більшість, схоже, відкидають докази, про які їм говорить рідня. Федерація перебуває в «інформаційному бункері», і цей бункер є як психологічним, так і технологічним.

«Росіяни, – пояснив президент України, – бояться визнавати провину. Вони повинні навчитися визнавати правду». Він описав три необхідні для цього кроки: зміна інформаційного середовища, політична еліта, яка визнає свою провину в агресії, і, нарешті, звичайні люди, які самі беруть на себе відповідальність.

Зняття відповідальності – це велика нав'язлива ідея Кремля. Нещодавно Путін заявив, що у Росії «не було іншого вибору», окрім як розпочати «спецоперацію» в Україні. Тільки культура, ЗМІ, освіта та суди можуть це змінити. Але такі процеси потребують часу. Наприкінці Другої світової війни більшість німців вважали себе не злочинцями, а жертвами нацистського керівництва та бомбардувань союзників. Лише судові процеси щодо військових злочинів у Нюрнберзі, які розкрили жах Голокосту, а потім десятиліття культурно-просвітницької роботи змогли змінили це.

Україна – новий Афганістан для Росії

Ситуація у підвалі родини Горбоносів була унікальною. Росіянам рідко доводиться так прямо протистояти реальності чи кількості жертв. Але досвід цієї сім’ї вказує на можливу стратегію залучення російського народу та прискорення завершення путінських війн.

Як не дивно, війна не є темою, на якій потрібно зосереджувати увагу. Навпаки, проблеми, які впливають на життя росіян і визначають їхню поведінку, – це те, що дійсно має значення – іпотека, медицина, школи, майбутнє їхніх дітей і бажання бути частиною великого світу.

Путін залежить від мільйонів людей, включаючи лікарів, солдатів, науковців і поліцейських, і щоб система запрацювала, ці люди мають бути мотивовані, щоб грати за його правилами. Ця мотивація висмоктується із системи. Чи має Путін репресивні механізми, необхідні для правління виключно через страх, незрозуміло: в’язниці вже переповнені. Кінець гри в Росії не передбачає нічого настільки драматичного, як зміна режиму, не кажучи вже про революцію. Все, що для цього потрібно, це щоб люди перестали виконувати свої обов’язки, бо вони вже бачать, що влада більше не компетентна та не діє в їхніх інтересах. Щось подібне відбувалося в Радянському Союзі в середині 1980-х: система зазнала краху, коли люди відмовилися від неї, і це призвело до того, що еліти змінили курс. Тоді безглузда війна в Афганістані стала каталізатором зневіри. Сьогодні Україна могла б зіграти аналогічну роль.

Демократичні ЗМІ та комунікація – з незалежних російських джерел, Заходу чи України — можуть прискорити цей процес. Попри заборони веб-сайтів і деяких соціальних мереж, є все ще доступні технічні засоби взаємодії з росіянами: радіо, канали у мережі Telegram, супутникове телебачення, застосунки для листування, дзеркальні сайти та VPN.

Російські державні ЗМІ зараз безперервно показують політичну пропаганду, і таке рішення завжди є катастрофічним. Незабаром росіяни будуть шукати альтернативи. Такий попит відкриває можливості для поширення нетрадиційних джерел.

Підтримка незалежних російських ЗМІ (зараз в основному закритих чи вигнаних) є життєво важливою. У минулому ці видання та організації зверталися до вже продемократичної аудиторії. Їх необхідно заохочувати до залучення груп за межами ліберальної бульбашки, яка має власні пріоритети.

Необхідно враховувати не лише порядок денний та аудиторію – це теж жанри. Ми всі знаємо, як Кремль веде свою іноземну інформаційну війну, використовуючи ферми тролів, державні ЗМІ, що розповсюджують змови, і чиновників, які ображають кожного, хто наважується їх критикувати. Засоби демократичних урядів, щоб достукатися до пересічних росіян мають бути зовсім іншими. Подумайте про онлайн-зустрічі, в яких беруть участь звичайні росіяни, де західні знаменитості, які мають велику кількість російських шанувальників, такі як Арнольд Шварценеггер (його нещодавнє відеозвернення до російських шанувальників набрало мільйони переглядів) уявляють іншу Росію. Згадайте незалежні ЗМІ, де росіяни можуть запитати про подробиці того, що відбувається на фронті, і отримати відповіді, що ґрунтуються на доказах. Подивіться онлайн-форуми, де лікарі обговорюють, як звичайні люди можуть впоратися з кризою охорони здоров’я в Росії, або канали на YouTube, де психологи вивчають той стрес, який переживають росіяни.


Лукашівка на Чернігівщині після звільнення від росіян (фото: скрін відео hromadske)

Лукашівка на Чернігівщині після звільнення від росіян (фото: скрін відео hromadske)

Ще в Лукашівці Ірина Горбоніс розповіла мені про те, як їй часом щастило. Її село уникло найгірших звірств, які відбувалися, коли війська Путіна відступали від Києва та Чернігова. Так, її будинок перетворився на руїни, і все, над чим вони з Сергієм працювали, зникло, але могло бути й гірше.

Коли я повертався до Києва, я довго думав про її історію та те, що президент Зеленський розповів раніше. Ірина думала, що все, що вона зробила, – це вижила, але насправді вона та її родина зробили значно більше. Володимир Зеленський своїм нескінченним пошуком співчуття та Горбоноси своїм чудовим діалогом з російськими ворогами показали нам, чим насправді могла закінчитися ця війна.

Автор: Пітер Померанцев науковий співробітник Інституту SNF Agora Університету Джона Хопкінса та автор книги «Це не пропаганда: Подорож на війну проти реальності»

Переклад: Дарина Іващенко, для «Главкома»


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі ()
1000 символів залишилось

Читайте нас Google News Telegram

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies