Втекти від війни. Історії трьох українок, які опинились у Німеччині, Ірландії та Узбекистані
З 24 лютого понад 6,4 млн українців виїхали з країни, рятуючись від рашистів. Фото «Укрінформ»
«Хочу жити в Україні, але так, як у Німеччині, – без агресії і ненависті»
Від початку війни з України виїхали понад 6,4 млн осіб. В основному це жінки, діти, літні люди. Якась частина з них вже повернулась додому. Причин тому багато. Одні просто не могли витримати тугу за домом. Інші з’ясували, що жити за кордоном дорого: фінансова допомога не покриває усіх витрат, а влаштуватися на роботу за фахом не вийде без знання мови.
Яке воно, життя у різних країнах, ставлення до українців, які змушені рятуватися від війни? Три українки, яких доля закинула у різні країни, поділилися з «Главкомом» своїми історіями.
«Німці щиро засуджують агресію рашистів»
Наталка Прудка, виїхала до Німеччини
Коли забракло сил витримувати нервове напруження, а вулиці Києва зовсім опустіли, ми з чоловіком 15 березня вирушили до Львова. На той час евакуаційні поїзди з Києва вже не були переповнені. За проїзд не платили. Їхали навмання, морально готували себе до життя у таборах для біженців, аби більше не чути страшних вибухів та очікувати, коли прилетить до тебе.
19 березня вночі прибули в переповнений біженцями Берлін, нас відразу ж поселили у прихисток на базі зупиненого аеропорту «Тегель». Там усім відразу ж робили тести на Covid-19 – безкоштовно. Тричі на день безкоштовно харчували, умови гарні – зручні ліжка, білосніжна постіль, душ... Через два дні нас відправили у табір в Нижню Саксонію, Бад Фалінгостел – загалом за п’ять днів ми побували в трьох таборах для біженців, де приблизно однакові умови проживання та харчування. Скрізь безкоштовні тести на Covid-19 – в останньому таборі їх робили щодня.
Протягом цієї важкої подорожі ми не переставали вражатися гостинністю і доброзичливістю львів’ян, а згодом поляків та німців. Про це я вже розповідала на «Главкомі».
24 березня всіх біженців з табору відвезли в адміністративний центр у місті Вінзен, зібрали паспорти і відправили на обід в кафетерій. Повернувшись з обіду, ми отримали посвідчення про надання статусу про тимчасовий захист через бойові дії в Україні терміном на один рік (до 4 березня 2023 року) з можливістю подовження до трьох років. Водночас кожному видали першу соціальну допомогу – по 88 євро на період з 24 по 31 березня. Ці кошти передбачалися для того, щоб біженці могли самі купувати і готувати їжу після переселення з табору в окреме житло: кого в готель чи в окрему квартиру, а когось – в німецькі сім’ї.
У квітні почали видавати щомісяця по 330 євро на одну особу. Суми достатньо для нормального харчування та дрібних кишенькових витрат. До речі, у містах є магазини, де біженці щотижня отримують в подарунок харчові набори.
Сьогодні ми живемо в німецькій сім’ї в селі поблизу Гамбурга прямо на березі Ельби. Господар – колишній мер громади – Рольф та його дружина Уте нам виділили дві кімнати на другому поверсі свого будинку з усіма зручностями – тут колись жили їхні дочки. Всім, що потрібно для повсякденного вжитку, вони з ентузіазмом діляться з нами. Коли почули, що мені доводиться ділити з чоловіком один ноутбук, одразу ж знайшли мені новенький та самі встановили ліцензоване програмне забезпечення! Роздобули у друзів велосипеди, щоб я насолоджувалася їздою та покращувала здоров’я. Не перелічити усіх благ, які вони роблять для нас, про таке я навіть не мріяла. Безмежно вдячна їм за це. Я також намагаюся бути корисною і за добро платити добром…
До речі, мої німецькі друзі дуже хочуть побачити Україну, і звичайно ж, Київ. Я вже запросила в гості, обіцяють приїхати.
Безмежно доброзичливе ставлення з боку господарів – найцінніший скарб, яким я збагатилася у важкі часи. Всі мої знайомі, які живуть у сім’ях, також розповідають про неймовірну доброзичливість німців.
Ми розповідаємо про моторошні випадки катувань жінок та дітей, про масові захоронення розстріляних українців… Місцева преса постійно висвітлює трагічні події в Україні. Німці засуджують агресію рашистів.
Якось за обіднім столом ми говорили про війну, про героїзм українців, які відбивають атаки другої армії світу. І раптом Уте вражає щиросердною заявою: «Україна – найвеличніша держава світу». Скажу чесно, я була вражена і горда за нашу державу.
З великою вдячністю буду згадувати Німеччину, яка докладає стільки зусиль, щоб українці отримали доступ до ринку праці, житла, соціальної та медичної допомоги, а також можливості здобувати освіту. Я також пішла в школу – вивчаю німецьку мову. Ходжу на заняття як на свято. В одну із субот була на концерті – виступав місцевий хор, співали як професіонали. Мене також запросили в цей хор, але поки що не наважуюся. Кожної суботи нам організовують «міжнародну каву» – там не лише біженці з України, але й з Африки, Боснії.
Після визволення Київщини прагну повернутися додому. Рахую дні. Сподіваюся, приїду як тільки пройду тривале медичне обстеження після операції, яку я зробила якраз перед війною в Інституті нейрохірургії.
Я хочу жити в Україні, але так, як у Німеччині – без агресії і ненависті.
«Ірландія – суцільна психотерапія»
Тетяна Котенко, виїхала до Ірландії
Ми з чоловіком виїхали з України 17 березня, а прибули в Ірландію 26-го. Зупинялись у Львові та Щецині (Польща). З Щецина вилетіли ввечері 26-го до Дубліна. В аеропорту всіх українців, які прибули за тимчасовим прихистком (не плутати з біженцями, це інший статус!) зустрічають волонтери і представники Червоного хреста. Навіть окрема лінія на паспортному контролі працює з російськомовними (сподіваюся, згодом з’являться й україномовні) митниками.
В аеропорту є окрема будівля, де нас оформили і одразу видали «жовтий папірець» – лист-дозвіл підтверджує, що вам надано тимчасовий захист відповідно до Директиви ЄС). Він надає право жити і працювати в Ірландії протягом найближчого року. Цей документ видають співробітники міністерства юстиції просто на місці – і вдень, і вночі. Ми також написали заяву на отримання соціального номера (PPSN), його видають представники центру соцзахисту. Це, по суті, наш ІПН, він потрібен і для виплат, і для роботи, і для медицини. Також кожна з переміщених осіб отримує інформаційне повідомлення із зазначенням послуг, доступних вам в Ірландії, та порад, як отримати доступ до цих послуг.
До слова, в цьому великому, де видають документи, приміщенні на два поверхи можна також поїсти, отримати якусь гуманітарку і дочекатись подальшого переміщення – якщо ви заздалегідь не знайшли житло (наприклад, дехто вже одразу їхав до друзів, родичів чи у прихисток, який заздалегідь забронювали), то вас відправлять до центру розміщення.
Куди і кого спрямувати вирішують у Службі розміщення міжнародного захисту Департаменту у справах дітей, рівності, інвалідності, інтеграції та молоді, персонал якого також є на території аеропорту. Якщо житло не потрібне негайно, запит щодо нього можна оформити пізніше, в будь-який час.
У нас не було житла, і десь о пів на першу ночі з аеропорту нас повезли до бізнес-каспусу Citywest, який від початку дії програми допомоги для українців, працює як центр розподілу житла. Там знову відбувається реєстрація, причому розпитують не лише про паспортні дані, а й про хвороби чи особливості харчування, і відповідно до цього підбирають житло. У самому Citywest є їжа, ігрові зони для дітей і навіть купа ліжок у концертній залі готелю. В цьому центрі можна чекати на житло і годину, і пів доби. Нас звідти повезли не у готель, а у спортцентр Liam Rogers на околицях Дубліна. Там ми жили ще 2,5 доби, спали на розкладачках. Умови польові, але все що треба є: їдальня з цілодобовим доступом до сендвічів, кави, чаю, соків і швидкорозчинних супів та макаронів. На вечерю та обід ще привозили готові страви. Є гуманітарка: зубні пасти, щітки, шампуні, рушники, гігієнічні засоби, якийсь одяг новий. Є душ. Скрізь волонтери. Так, на розкладачках у спортзалі, ми провели дві ночі і цілий день, аж поки 28 березня ввечері нас не відвезли у готель в місті Енніс. Як нам пояснили, як мінімум впродовж трьох місяців ми можемо там жити, місцева влада проплатила його для українців. Тепер є інформація, що скоріше за все готель для українців до кінця терміну дії тимчасового захисту, тобто на рік. Нас тут зараз 250 осіб, з них дітей десь 70.
По прибуттю в готель, буквально через день, 30 березня ми рушили в Інтрео, це Державний центр зайнятості та соцзахисту. В кожному місті є його відділення.
Загалом програмою Temporary protection в Ірландії діють такі виплати для українців:
- на дорослого 25+ років – 206 євро на тиждень;
- на дорослого 18-24 років – 117 євро;
- якщо в сім’ї чоловік та жінка (двоє і більше дорослих), то на кожного наступного – 136 євро ( тобто чоловік 206, жінка 137, або навпаки);
- на дитину до 12 років – 40 євро на тиждень;
- на дитину старше 12 років – 48 євро на тиждень;
- плюс в місяць додатково на дитину молодше 18 років – 140 євро.
Людей зараз переводять на інший вид виплат (для безробітних, соцвиплати): є виплати, які передбачують обов’язковий пошук роботи, інші – ні. Виплати отримують у найближчому відділені пошти, якщо їх не забрати – вони згорають. Якщо ви хочете поїхати кудись – треба обов’язково повідомити про це.
Раніше ми отримували 344 євро на двох на тиждень. Зараз 346. Ірландці так і кажуть: економте на потім, бо програма може змінитись. З орендою житла тут сумно, його фактично нема, а якщо є, то дуже дорого: найдешевше від 600-800 євро, пристойна квартира 1200-1500 євро – і це якщо пощастить знайти, навіть в Дубліні майже нема що орендувати. Зараз уряд країни розглядає програму будівництва соціального житла для біженців, у тому числі – в нашому Еннісі.
Медична система схожа на нашу: є сімейні лікарі, з якими потрібно укласти декларацію. За рецептом можна отримувати ліки за ціною у 20% від повної вартості. А деякі ліки, наприклад, від діабету та інших хронічних захворювань, взагалі безплатно. І всюди за тобою йде твій PPS number.
Загалом люди класні, спокійні, привітні. Ірландія – це суцільна психотерапія, навіть прохолодніша і дощова погода не напружує, бо все навколо ще з березня дуже зелене і гарне. Природа тут шикарна і повітря чудове.
«Узбеки не сильно підтримують Україну, їм все одно»
Катерина Р., виїхала до Узбекистану
Так склалося, що десь за 2,5 місяці до початку війни моєму чоловіку запропонували роботу за контрактом в Ташкенті. Він поїхав туди працювати, а ми з трирічною донькою лишилися чекати на нього у Києві. Від початку лютого, коли преса тільки і писали про те, що війна от-от почнеться, інформаційні стрічки рясніли повідомленнями про те, що посольства одне за одним виїжджають зі столиці, чоловік почав закликати мене приїхати з донькою до нього в Узбекистан. Я спершу відмахувалась – не вірила у війну, просто не уявляла, що це може бути!
18 лютого таки вирішила поїхати до нього з донькою – радше у гості: планувала за пару тижнів повернутися. Минув тиждень – і я переконалась у правоті чоловіка…
Ми досі живемо у Ташкенті – винаймаємо квартиру. Я зареєструвалася в Узбекистані, але на жодні соціальні виплати не оформлювалась. Заробляємо собі на життя самі: чоловік тут офіційно працює, я також працюю дистанційно на українську компанію. Дитину поставили у чергу в місцевий дитячий садок, але доки наша черга не підійшла, доня ходить у приватний дитячий садок. Це дороге задоволення: близько $300 на місяць.
В Узбекистані є моменти, які мені не подобаються. У мене загалом складається враження, що я повернулась на 15 років назад, інколи – що взагалі у якійсь машині часу перенеслась до СРСР.
Тут дуже багато росіян. От буває сидиш у кав’ярні, п’єш каву, а за сусіднім столиком – вони з розмовами про велич РФ і про те, як вони «переможуть хохлів». Звичайно, не всі такі, але подібні випадки періодично трапляються, це страшенно дратує! Показово, що на 9 травня у центрі міста влаштували свято: грали пісні узбекською, російською та українською мовами, люди гуляли.. І росіян було одразу видно: вони усі чіпляли на себе «колорадські» стрічки. Узбеки такого не робили, просто гуляли собі.
До слова, сказати, що узбеки аж так сильно підтримують Україну, не можна. Значна частина з них навіть не знають досі, що це за держава. Я якось розговорилась із якоюсь жінкою-узбечкою. У нас відбувся приблизно такий діалог (в Узбекистані широко використовується російська мова):
– Ты – русская?
– Я – украинка.
– Как украинка? Что, вот так прямо в паспорте и написано?
Тобто вони у своїй більшості абсолютно не орієнтується у тому, що відбувається. І їм нецікаво. Тобто незнання елементарної політичної географії їх аж ніскільки не тривожить, воно їм не треба.
Мені також тут не подобається медицина: таке враження, що вона лишилась на рівні початку 2000-х років. У Ташкенті моя дитина підхопила ГРВІ, я відвела її до педіатра у приватну клініку: доньку послухали і виписали лікування. Згодом я переписувалась з нашим київським педіатром, яка лікувала дитину раніше, і вона була шокована призначеннями ташкентського лікаря. Каже, лікування відбувається за протоколами 15-річної давнини. В аптеках неможливо купити, наприклад, перекис водню у розпилювачі чи йод у формі стіку («олівця»). Усе у скляних баночках. І так у всьому.
Є проблема і з одягом. Нормальний одяг – тобто такий, який ми купляємо в Україні, навіть не брендовий, а просто якісний і красивий – в Узбекистані дефіцит. У Ташкенті є фірмовий магазин (LC Waikiki), а ще базар – це з доступних. Є й інші магазини, і там продаються хороші речі, але за цінами, скажімо, від $100 за футболку. З дитячими речами взагалі біда. Коли ми були у поліклініці, у черзі біля мене сиділа жіночка з дитиною трохи молодшою за мою. Коли ми вже йшли з закладу, вона мене наздогнала і запитала, чи не продаю я речі моєї доньки, з яких вона виросла.
Окремо хочу сказати про алкоголь. Доступне – це гранатове вино, щоб його випити, я його розбавляю водою удвічі-тричі. Звичайні сухі вина, до яких ми звикли в Києві, і які у нас коштують 110-200 грн, тут є, але не скрізь, та й стартують від $30 за пляшку.
Є кілька позитивних моментів. Тут справді дуже красиві і якісні килими, посуд, причому коштують смішні гроші. У Києві такі речі у кілька разів дорожчі! На базарах величезний вибір овочів і фруктів, вони смачні, соковиті, а коштують значно дешевше, ніж в Україні.
Крім того, тут надзвичайні краєвиди. Одного разу на вихідних ми виїхали у гори, там є чудові комплекси для відпочинку, щоправда, недешеві. Гори казкові, чисте повітря!
Ми, звісно, плануємо повертатися. Проте не раніше, ніж війна закінчиться. Я не хочу ризикувати здоров’ям своєї доньки, як фізичним, так і психічним.
Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0