Василь Яременко: Тих, хто заговорить про дружбу з Росією, треба саджати
«Путіну багато чого вдалося. Навіть Томос – завдяки йому»
«Російський фашизм – особливий фашизм. У Детройті виходила «Рабоче-крестьянская фашистская газета». ЇЇ випускали два емігранти. Як закінчилася війна, вони звернулися з листом до Сталіна. Мовляв, ми ж робимо одну справу, прийміть нас. Він їх запросив до СРСР, але потім розстріляв».
Розмову про українську мову, літературу і трошки – про політику Василь Яременко розпочав із цього прикладу. Каже, що російський фашизм, який ми називаємо рашизмом, виник не вчора. «Російський фашизм – це не вигадка, а історична правда, про яку у часи минулі говорити було і непристойно, і небезпечно», – пише пан Яременко у передмові до збірки вибраних творів Бориса Грінченка, яка за упорядкування Василя Яременка, побачила світ ще у 2016 році.
Василь Яременко є батьком трьох синів, один з них – відомий політик, нардеп і дипломат Богдан Яременко.
Яременко-старший – постать знакова. 35 років пропрацював в Університеті Тараса Шевченка. Був провідним науковим співробітником науково-дослідної лабораторії грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка, працював директором Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень Міжнародної академії управління персоналом (МАУП). Професор, автор понад 200 публікацій, упорядник понад 40 книжок.
Численні заслуги перед вітчизняною наукою не завадили Василю Яременку мати у своїй біографії й контраверсійні сторінки. У 1998 році вийшов Новий тлумачний словник української мови (у чотирьох томах), укладачами якого були Василь Яременко і Оксана Сліпушко. Однак автори «Словника української мови» в 11 томах назвали чотиротомник «98-відсотковим плагіатом чистісінької води».
На початку «нульових» у газеті «Сільські вісті» вийшло кілька резонансних публікацій Василя Яременка, на які відреагувала навіть західна преса. У статтях йшлося про те, що Голодомор 1932-1933 рр. начебто організували євреї з помсти, а у 1937-1938 роках мільйони українців були знищені НКВС, яке на 99% складалося з євреїв і було кероване лідерами сіонізму. Проте усі спроби критиків Яременка притягти його до відповідальності нічим не завершилися.
Сьогодні Василь Яременко, попри майже повну відсутність зору, продовжує працювати. «Готую до видання том поезій короля алітерацій і метафор Грицька Кириченка. Його в Україні не видавали раніше», – ділиться він з «Главкомом» планами на майбутнє.
Ключовим приводом для зустрічі став той факт, що Яременко пройшов до другого туру Національної Шевченківської премії з книгою «Борис Грінченко – Національної ідеї смолоскип».
«Главком» завітав до Василя Яременка додому на його запрошення. Впродовж двох годин розмови науковець багато розповідав про Бориса Грінченка, дослідження діяльності якого є його головним професійним інтересом, і жалівся, що змушений книги, які упорядковує, видавати власним коштом, держава не допомагає. Яременко також розповів про своє ставлення до Шевченківської премії, пояснив, чому Путін – найбільший популяризатор української мови, як політика впливає на спілкування із сином-нардепом і як гучні звинувачення в антисемітизмі позначилися на його роботі.
«Я дуже негативно ставився до Премії Тараса Шевченка»
Пане Василю, найперше прийміть вітання із проходженням до другого туру Національної Шевченківської премії-2024. Як оцінюєте свої шанси на лавреатство?
Я не працював заради премії. Я просто робив свою роботу і її зробив. Якщо говорити про Шевченківську премію, то я її давно заслужив. Але не одержав раніше, не одержу і цього разу. Бо проти мене є чотири конкуренти з Інституту літератури, де є директором Микола Жулинський. Він підтримує Людмилу Тарнашинську («Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Історико-літературний та поетикальний аспекти»), мабуть, вона і одержить премію. Але я хотів би вийти до третього туру. Ми провели гарні презентації, вони були резонансними на всю Україну, відгуки були схвальні.
Ставлюся до премії спокійно, бо не вірю, що вона буде мені присуджена. Якщо цього не трапиться, розчарування не буде. Хоча дійсно, премія – це визнання.
Праці моїх візаві дуже дрібні за змістом. Я це кажу не тому, що це мої конкуренти. От візьмемо минулий рік, коли Шевченківську премію отримав Михайло Назаренко. Він знає літературу, він хороший краєзнавець. Видав два томи, які я називаю «дві торби літературознавчого Плюшкіна» (йдеться про «Крім «Кобзаря». Антологія української літератури. 1792-1883»). Вони не систематизовані, невідомо, чому підпорядковані. Він історію української літератури починає від Головатого (Антон Головатий, 1744-1798 рр., був старшиною і писарем нової Запорізької січі, капітаном російської армії, військовим суддею і отаманом Чорноморського козацького війська. Автор пісень, – «Главком»).
На мою думку, кожна праця, що висувається на премію, чи то поетична, чи наукова літературознавча, мистецтвознавча, мають вводити читача на орбіти шевченківського духу. А дух – це самопізнання, яке пройшов Шевченко. Шлях самопізнання Шевченка проаналізував Борис Грінченко, який був основоположником наукового шевченкознавства… Коли я проаналізував 16 томів тільки наукової спадщини Грінченка, я фактично виконав постанову Верховної Ради від 2012 року про відзначення 150-річчя Бориса Грінченка. Мене запросив ректор МАУП, щоби я взявся за видання багатотомної спадщини Грінченка, про що і йшлося, зокрема, у постанові Кабміну. То я і зайнявся підготовкою багатотомника… Я хотів би, щоби мої діти дожили до того, що на площі перед будівлею Верховної Ради стоятиме пам’ятник Грінченку і перед ним – карта України. Більш активного за Грінченка діяча як державотворця і націотворця на східній Україні не було. На Галичині був Іван Франко.
Минулого року навколо Шевченківської премії розгорівся скандал, коли спочатку затягнули з оголошенням переможців, а потім затягнули із її врученням. Як ви до цього поставилися?
Коли Тамара Гундорова була заступником Юрія Макарова (голови комітету Шевченківської премії у 2019-2023 рр.), це була корупційна організація. Вона протягла на премію Грабовича (Григорій Грабович – український і американський літературознавець, професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновник і головний редактор часопису «Критика» (Київ). У 2012 – 2018 роках – голова Наукового товариства Шевченка у США. У 2022 р. Грабович із циклом статей «Переосмислюючи Павла Тичину – переосмислюючи український модернізм» отримав Шевченківську премію, ставши переможцем у номінації «Літературознавство і мистецтвознавство», – «Главком»), який її ніколи не заслуговував і не заслуговує. Це українофоб, який нищив українську культуру, науку. Він виховав плеяду таких як Бузина (Олесь Бузина – проросійський публіцист і телеведучий. Відомий, зокрема, контраверсійними книгами «Вурдалак Тарас Шевченко» і «Поверніть жінкам гареми». Його було вбито у Києві 16 квітня 2015 р., – «Главком»).
Я дуже негативно ставився (до премії). Але висунути мою кандидатуру було ідеєю Спілки письменників України. Я багато зробив, багато видав за свої гроші. Зокрема, чотири томи творів Андрія Ніковського (громадський і політичний діяч, міністр закордонних справ в уряді УНР, активний член таємної організації «Товариство українських поступовців», а також «Української партії соціалістів-федералістів». Літературознавець, мовознавець, журналіст, – «Главком»), чотири томи творів Бориса Грінченка, зокрема том його епістоляріїв.
«У мене немає ворожнечі до жодного народу, у тому числі до єврейського»
У 2002-2004 роках ви відзначилися рядом скандальних публікацій, зокрема у «Сільських вістях». Вас обвинувачували в антисемітизмі. Як ті скандали позначилися на вашій викладацькій і науковій роботі?
Я офіційно ні до якої установи не вписувався. Був таким собі чорноробом науки і працював собі потихеньку. Звичайно, це позначалося. Проти мене позивалися до суду Вадим Рабінович (народний депутат-втікач, один із лідерів нині забороненої проросійської партії ОПЗЖ), Олександр Найман (проректор Єврейського народного університету ім. Маймоніда, – «Главком»), Володимир Кацман (проросійський журналіст, помічник Рабінович, регулярно виступав політичним експертом на телеканалах, які пов’язували із Віктором Медведчуком, – «Главком»), Олександр Шлаєн (правозахисник, публіцист, письменник, кінорежисер, один із засновників «Міжнародного антифашистського комітету», керованого із РФ, – «Главком»). Всі мені закидали розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Та це брехня.
Рабінович хотів відкриття кримінальної справи проти Яременка щодо міжнаціональної ворожнечі. Пішов до прокурора. А його прокурор і питає: Вадиме Зіновійовичу, а що згоріло? От як загориться, буде результат, тоді і приходьте.
У мене немає ворожнечі до жодного народу, у тому числі до єврейського. Але історично співжиття українців і євреїв протягом усього часу було складним. Я вважав і вважаю, що його треба висвітлювати, аби у майбутньому не було помилок ані з єврейського боку, ані з українського. Багато проблем наших не висвітлені і такими й залишаються. Наприклад, що робив єврейський комуністичний полк в Україні у роки визвольних змагань? Як відбулося злиття Єврейської комуністичної партії (ЄКП) із Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП)?
Є думка, що найбільшим популяризатором всього українського, і зокрема державної мови, в Україні став Путін. Погоджуєтеся, що ворог перевершив зусилля усіх українських політиків і громадських діячів?
Знаєте, Путіну багато чого вдалося. А Томос хіба не завдяки Путіну Українська автокефальна православна церква отримала? А армію хіба не завдячуючи Путіну ми створили? Просто була протидія тому, що він чинив. От подивіться, як російськомовна Харківщина одразу перейшла на українську, коли по Харкову і області з початком повномасштабної війни почалися обстріли.
Розумієте, фігура нелюда Путіна і його наміри не збіглися із тими результатами, яких він хотів досягнути в Україні. Його війна проти України несправедлива. Толерантності у відносинах українців і росіян століттями не було…
Я не голосував за Зеленського. Але зараз, незважаючи на те, що у його бік лунає критика, я вважаю його колосальною заслугою те, що Україна стала суб’єктом у світі. У 2014 році, коли Путін пішов війною на Україну, світ не знав, що таке Україна. Закордоном була велика діаспора, яка здебільшого між собою гризлася, але не популяризувала українську культуру, літературу.
Путін сколихнув Україну, а Зеленський зумів її світу показати. Це його велика заслуга. Таких євреїв як президент Володимир Зеленський, чи журналіст Віталій Портников, який одержав Шевченківську премію у 2023 р., я поважаю. Схиляю голову перед ерудицією Портникова, проукраїнською сильною аргументованою позицією.
«Держава усунулася від мовного питання»
Чимало чиновників і політиків навіть після початку повномасштабного вторгнення Росії не поспішають не тільки вдосконалюватися в українській мові, а й публічно нею спілкуватися. Наприклад нардеп Максим Бужанський. Або депутати деяких громад в Одеській області, які у порушення закону продовжують під час виконання своїх обов’язків спілкуватися російською, про що казав мовний омбудсмен Тарас Кремінь. Що держава досі робить не так?
Питаєте, що держава робить не так? Вона нічого не робить! Вона усунулася від мовного питання... Хіба може Тарас Кремінь впоратися з такою проблемою, яка дуже складна? Мова і мовне питання у нас хворобливе, занедбане віками. Тому держава мала би взяти це питання під свій строгий контроль. Потрібно створити урядову наглядову раду, групу учених з повноваженнями, які би контролювали багато мовних питань.
Нещодавно слухав радіопередачу, у якій ішлося про те, що потрібно українізувати прізвища. Ще аспірантом я працював у середній школі №129 у Києві. Пам’ятаю, як у випускному класі, коли дійшло до підготовки атестатів, батьки випускників прибігали. Мовляв, це документ мого сина, чи ні? Бо він – Микитенко, а у документі написано Нікітенко. Або Юхименка записали як Єфименко. Це тільки в одній школі, з чим я особисто стикнувся. Мого сина Олеся хотіли записати Олександром, але тоді вдалося відстояти.
Поки мова ще не сильна, вона потребує державної підтримки.
Як не соромно, але це українці розбудували Російську імперію. Так склалося, що у цій імперії значна частина української літератури творилася російською. Микола Гоголь, Василь Рубан, Антоній Погорєльський – це ж українці.
Я навіть для себе відкрив нещодавно таку річ: перший вірш Грінченка «Шевченку і Некрасову» зі словами «Обидва за долю народу ви бились». Як Некрасов їхав з Петербурга до Немирова, (а він сам звідти), то писав: «Всюду родимую Русь узнаю», а Русь – це Україна. І коли він пише «Есть женщины в русских селеньях», то пише «русских»… Ось це потрібно повертати. Розмежовував українське й російське і Гоголь. Якщо його уважно читати, то стане помітно, що там, де він вживає слово «Русь», йдеться про Україну. А Росію він так і називає «Россия»…
З іншого боку, у нас є масив літератури польською мовою. Дуже багато першорядних польських письменників жили в Україні, любили Україну, знали її історію, захоплювалися нею і писали дуже хороші речі навіть українською. Тимко Падура, Йосип Верещинський, Мартин Пашковський тощо. У російській і польській літературі є українська школа, тобто українська тематика також і з позитивним ставленням до України. Ми забуваємо, що у Росії було «Первое южнорусское влияние» (період одразу після хрещення Русі, коли розповсюдилася церковнослов’янська писемність), що відзначають самі росіяни. Потім було «Второе южнорусское влияние»…
«Булгакову потрібно залишити якийсь куток в історичному музеї»
Як бути із письменниками, зокрема українцями, які творили у Росії, адже далеко не всі симпатизували Україні? Кого з них вважати українцями, частиною української літератури і культури, а кого – частиною російської?
Досвід Європи показує, що митці часто мали спільні літературно-мистецькі контексти з різними країнами, коли один письменних входив до кількох літератур, кількох культур. У 80 роках минулого століття я видав книгу «Українська поезія 16 століття». Тоді вибрав українців, які писали латинською мовою. Наприклад, Павло Русин та інші. Їх ціла когорта була… Станіслав Оріховський, який входить у контекст як нашої, так і польської літератури. Микола Гусовський, який входить одразу до польської, білоруської, литовської, української літератур. І не треба розмежовувати. Так історично склалося, що інтелігент був загальноєвропейської значимості, поваги, слави, роботи.
У вищенаведених вами прикладах митці не висловлювали антиукраїнських позицій. Але Булгакова у нас називають українофобом. Як бути із ним? Його забороняти, музей закривати у Києві?
В українській літературі він ніколи не був і не залишиться. Булгаков – це була мода. А мода з’являється і проходить. Хотів би провести паралель з Володимиром Короленком. Я, наприклад, за те, щоби у Полтаві не було вулиці з його ім’ям. Але музей потрібно зберегти. Короленко – ані російський, ані український письменник. Він єврейський письменник. У нього мати – польська єврейка, а батько-українець зробив його росіянином, щоби побороти межу осілості, щоби дитина мала змогу поїхати до Петербурга вчитися, бо євреїв не пускали…
Ви проти вулиці Короленка, але ж якраз він негативно про Україну не висловлювався…
Це так… Але от про Одесу він говорив різко, що вона не українська. Тобто його треба знати всього, а не окремі факти.
Щодо Булгакова, потрібно було би залишити йому якийсь куток в історичному музеї, або у якійсь літературній установі. Але робити його якоюсь святинею не потрібно. Все треба поставити на своє місце і на свій рівень. Якщо у нього є проукраїнські якісь речі, їх треба зберегти, вилущити.
Одним із інструментів регулювання мовного питання є правопис. Його нова редакція була ухвалена у 2019 році. Що у ньому не прижилося? Чи слід вносити якісь зміни, і якщо так, то які?
Ніщо із нововведень не прижилося. Просто якщо є правопис і його потрібно дотримуватися, то дотримуються, але з критикою і негативним ставленням до нього. Це (нововведення) – вигадки Максима Стріхи, в основному (Максим Стріха – співголова Комісії з питань правопису, ексзаступник міністра освіти і науки, – «Главком»). Введення фемінітивів, наприклад.
Чим швидше буде ухвалена нова редакція правопису, тим більше виграє українська мова. Я проти «хабів», «віртуальних», «дискурсивних», «спікерів». Ну для чого спікер, якщо можна «співрозмовник»? На жаль, просуванню цього всього велику шкоду роблять журналісти. Так, кожна мова включає до себе запозичення. І чим сильніша мова, тим більше має запозичень, тому що може їх переварити, націоналізувати. Якщо у нас чогось немає, можна скористатися здобутками інших, це нормально. Натомість ми просто мавпуємо з цими запозиченнями.
«Фаріон – борець»
Де має проходити межа у використанні російської мови у медіа, освіті, побуті?
Ми ніде не дінемося від Росії. Я би ухвалив закон, щоби саджати тих, хто заговорить про дружбу з Росією. Але ж все одно ми з ними будемо торгувати. Власність росіянам я би не дозволяв мати в Україні. Бо рано чи пізно це призведе до підкорення.
Щодо мови, то знання російської потребуватиме 2-3% людей. Треба буде дозволити, можливо, вивчати факультативно, приватні школи. Щоби була така можливість для бізнесменів, дипломатів, оскільки російська є мовою міжнародного спілкування. Повинен при Спілці письменників працювати Інститут перекладацтва. А російські школи відкривати, якісь навчальні програми вводити масові – не потрібно.
До речі, як ви відреагували на нещодавній мовний скандал за участю Ірини Фаріон, якій приписали образу військових?
Я маю свою думку з цього приводу. Ірина Фаріон у більшості випадків говорить потрібні речі. Тільки вона не знаходить форми. Не можна говорити так, як вона сказала («Я не можу назвати їх (військових) українцями. Якщо вони не говорять українською мовою – то нехай себе назвуть «русскімі». Чому вони такі очманілі? Якщо вони такі великі патріоти – покажіть свій патріотизм», висловилася Ірина – «Главком»). Хоча я її розумію, їй болить мовне питання, вона – борець.
У нас у дворі є дідусь і бабуся, вони говорять українською. Син привів невістку до хати, вони обидва говорять російською, це їхнє діло, що вони відмовилися від мови батька і матері. Але те, що вони мають двох дітей і їх змушують говорити тільки російською, – це злочин. Отут держава повинна втручатися. Бо забирати в дітей мову їхніх дідуся і бабусі батьки не мають права.
«Я кажу Богдану, що у нас є українська держава, а влади немає. Він сердиться»
Пане Василю, ваш син Богдан Яременко – відомий політик, дипломат. Які стосунки у вас із ним?
Якщо я подзвоню, мені щось потрібно, щоби він кудись відвіз мене, то відвезе. А так ми не спілкуємося.
Чи давали ви йому якісь батьківські настанови щодо законотворчої діяльності, коли він пішов у депутати?
Ні, нічого не давав. Це самостійні люди (три сини Василя Яременка – Олесь, Богдан і Ярослав). Богдан був консулом, віце-консулом у Нью-Йорку (віце-консул Генерального консульства у США у 1995-1999 рр.). А потім працював Генеральним консулом в Единбурзі у Шотландії, потім у Стамбулі, у Туреччині. Його донька знає турецьку, англійську і французьку. Вона пішла стежкою батька. Зараз працює самостійно в Анкарі.
Знаєте, те, що я ще живий – це завдячуючи Богданові. Він декілька разів мене рятував від смерті. Мені робили операцію на серці у Філадельфії, коли він працював консулом у Нью-Йорку. Встановили чотири шунти. А тут в Україні тоді відмовилися, бо не було апаратури, щоби працювати з надтонкими судинами.
Допоміг і вдруге, коли у мене упав пульс до 30 ударів на хвилину, я знепритомнів. В Інституті серця мені зробили другу операцію на серці. Тобто він ставиться до мене як син до батька. Щодо наших з ним розмов, то я кажу йому: у нас є українська держава, а влади немає. Він через це сердиться на мене.
А як взагалі оцінюєте діяльність партії «Слуга народу»?
Однопартійність, більшість абсолютна у парламенті – це випадковість, а не закономірність. Це була якась хвиля спротиву іншим, які були перед цим у владі, зокрема ОПЗЖ. В основному ж молодь проголосувала за Зеленського і «Слуг народу». Там (у парламентській фракції «Слуга народу») дуже неоднорідна публіка. У них є дуже грамотні і порядні люди. Але є і пройдисвіти, між іншим дуже багато… Богдан – кар’єрний дипломат. Він знає і уміє дуже багато. Він би міг принести більшу користь на дипломатичній роботі. Але все одно він робить свою справу. «Кримська платформа» – це його робота. Є громадська ініціатива «Майдан закордонних справ», у рамках якої вони багато зробили.
Богдан виріс ось у цій хаті, де ми з вами перебуваємо. Тут і Шевчук, і Дзюба, і Світличний були. У нас завжди були розмови, дискусії, обговорення. Він як губка усе вбирав. У мене велика бібліотека, він багато читав. Як дипломат він був на своєму місці і зробив багато. От цей Томос не Ющенко добився і не Порошенко. Богдан зробив більше, аби його дали Україні.
Михайло Глуховський, «Главком»
Коментарі — 0