Герої-машиністи, переповнені потяги і хаос на вокзалах. Евакуація з Києва до Польщі

Київ-вокзал

Я з двома дітьми (два і 10 місяців та 11 років) сіла в поїзд Київ-Львів, але це було пекло.

На пероні тиснява, люди з валізами, собаками, котами в переносках. Не оголошують нічого, люди бігають по коліях, видираються на високі платформи. Ті, хто стоїть на перонах, не зіштовхують – але й не допомагають вилізти тим, хто опинився внизу – в усіх в руках діти, сумки, тварини. Нарешті подали поїзд, він набився, як маршрутка – без просвіту у вікнах. Ми не потрапили в жоден вагон.

Біжу до локомотива в надії умовити машиніста, щоб взяв до себе, ридаю. Він відвертається. Але потім відкриває вікно і через нього піднімає нас у кабіну.

Від валізи відірвалася ручка, всі наші речі залишилися на пероні. Мій чоловік встиг через вікно закинути якусь дитячу білизну. Але загалом маємо лише речі, які надягли на себе. В голові настирна думка: в одних трусах, але цілі. За нами машиніст взяв ще 8 жінок, сидимо на підлозі за водійськими сидіннями. Чоловік залишився в Києві.

Машиністи – наші герої!

11 годин у дорозі. Машиніст взяв 13 жінок у кабіну і 6 – у дизельну частину. Просилися, казали, що вагітні. Але такими були не всі.

Машиніст поїзду 717 Інтерсіті Кривобок Ігор Анатолійович та його помічник Новак Олександр, ви наші герої!

У кабіні – два крісла. Одним поступилися жінкам. З іншого по черзі вели потяг. Машиніст встигав ще й дітей потішити і пригостити нас пиріжками. На всі накази диспетчера відповідав: «У мене люди, я маю їх довезти до комендантської години!»

На все життя запам’ятаю кадри: ніч, у лобове скло потяга валить сніг, у сина від стресу почалося блювання, мала висить на руках, а машиніст і вусом не поведе, і оком не моргне – веде поїзд вперед і вперед!

Машиністи мали ночувати в Львові, але їх не було ким змінити, тому чую, як диспетчер повідомляє їм, що вони відразу ж мають повертатися знову на Київ. А звідти знову по плану на Львів!

Львів-вокзал

Ми переночували у Львові. Взяли квитки до Перемишля. Звучало так оптимістично: 2 години поїздом, квитки – пріоритет при посадці, не треба з дітьми йти пішки через кордон, чого я дуже боялася.

Але поїзд об 11.20, а зараз 10.00 – і ми ще на околиці Львова.

До вокзалу нас зголосилися підвезти два чоловіки-колеги, які вже також були у Львові.

Не доїжджаючи 3 км до вокзалу, зупинилися в суцільному заторі. Вирішили далі брати дітей на руки і бігти. Лунають сирени, натовп біжить до вокзалу, багато іноземців, майже всі з дітьми.

На вокзалі скільки людей, що не видно самого вокзалу. Якось пробираємося. Шукаємо наш поїзд, проштовхуємося платформами, перескакуємо по рельсах, шукаємо свій потяг. Ніхто нічого не знає. Диспетчери відправляють до волонтерів, ті – до тероборони. І так по колу. І всі кажуть, щоб зайшли до підземного переходу. А там темно, холодно, вогко, забито людьми, багато ромів, чоловіків туди вже не пускають. Мала плаче, весь час виривається з рук і хоче бігти в різних напрямках. Не змогли залишатися в підземному переході ані на хвилину!

За нами намагаються бігати ще мами з дітьми, бабусі, просячи, щоб і їм допомогли знайти поїзд, донести речі.

Нарешті о 12.20 прибуває наш потяг і ми знаходимо платформу. Це виявляється електричка зі старими дерев’яними кріслами. Ніхто не запитує квитки, люди набиваються битком і продовжують набиватися у вагони до 14.10. Всі проходи забиті сумками. Хто встиг сісти, не поступаються місцями навіть мамам з грудними немовлям. Сварки і крик.

Дорога на Польщу

Люди їдуть звідусіль. Розговорилися із жінкою, яка залишила на родичів у Кременчузі трьох дітей-підлітків, а сама буде намагатися в Польщі заробити на їхнє проживання, бо грошових запасів не мали, а роботи в місті не стало. Її діти їхати відмовилися.

Поїзд їде дуже повільно, а невдовзі взагалі зупиняється посеред поля біля маленького села. Люди потрохи виходять, ідуть до якогось кіоску, набирають їжу, каші, борщ, несуть це назад до вагонів. Вийшли і ми, стоїмо на платформі. Підходять волонтери, повідомляючи, що можна гуляти всюди, брати безкоштовно їжу, в полі побігати, бо поїзд буде стояти… 7 годин. А потім ще годин 4 на кордоні!

Темніє. Сидіти з дітьми в полі вночі не хочу. Мала схлипу весь час, то вилазить на руки, то тікає в поле. Запитую у волонтерів, а де ж кордон? Виявляється, через 15 км, але ці 15 км заповнені поїздами. Знову ридаю, руки від постійного тримання дитини ниють.

Розговорилася з жіночкою, яка роздавала кашу. Я хотіла повертатися назад до Львова, а вона запропонувала поїхати з її чоловіком у центр села. Кличу з собою ще матусю з хлопчиком, які сиділи біля нас у поїзді. У селі біля Будинку культури стоїть бус, який перевозить людей до кордону – не з поїзда, а тих, хто вже добрався з різних куточків України. Беруть тільки жінок з маленькими дітками. Моя Аля наймолодша. Нас беруть, а гроші взяти відмовилися. Кажуть, що їх, умовно кажучи, розстріляють, якщо дізнаються про кошти від біженців!

Перед кордоном на узбіччях гори речей: пледи, термоси, подушки, одяг, іграшки, сміття. Це залишені речі тих, хто стояв на кордоні впродовж цих днів.

Нас довезли дуже близько до кордону, метрів 500. Цей автобус мав пріоритет, бо віз мам із дітьми. Навіть у заторі рухався зустрічною смугою.

Пройшли митницю дуже швидко. Дарма я так боялася пішого переходу. Польські прикордонники взяли паспорт для перевірки. Попросила не забирати паспорт, оскільки не планувала оформляти статус біженців.

За митницею – смуга метрів на 700 до польського кордону. Побачила, що люди намагаються вихопити металеві візочки з супермаркету – не знаю, звідки вони там взялися, але мене вони врятували. Я посадила доньку туди і повезла.

Нас чекав польськомовний водій, хвилин 20 не могли зрозуміти, біля якої “бедронки” він нас чекає. Підказав син: «Мам, дивись на нашому візку написано Biedronka»! Тобто, на нас чекають біля мережевого супермаркету. Магазин двічі нас виручив!

Леся Кульчинська