Донецький Майдан від першої особи: Коли з обладміністрації скидали прапор, міліціонер запитав, чому я плачу
Деокупація Донбасу повинна починатися з правди
П’ять років тому в індустріальному Донецьку відбулися наймасовіші проукраїнські мітинги. Тоді ж сталися перші вбивства проукраїнських активістів.
Перший мітинг відбувся 4 березня спонтанно, а 5 березня на вулиці вийшло вже 10 тис. мешканців. На площі було розгорнуто державний прапор розміром в половину футбольного поля. Це був момент, коли суворий російськомовний Донецьк сам собі зізнався: він – це Україна. Фанати «руского міра» кидали в учасників акції «За єдину Україну» пляшки, яйця, каміння. На підтримку проросійських сил вже звозилися провокатори із сусіднього Ростова. Ці «туристи» були споряджені російськими та радянськими прапорами.
Акція 5 березня – найбільша і водночас остання мирна у Донецьку. Вже 13 березня було вбито першого активіста Дмитра Чернявського. Зовсім скоро жителі міста масово почнуть виїжджати. У квітні 2014 року на територію українського Донбасу після захоплення Росією Криму, відкрито вторглися організовані російські загони. Навіть проросійськи налаштована публіка буде шукати порятунок у ненависній Україні. З’ясується, що у «любій Росії», таким «родичам» не раді.
Якими були події наприкінці зими та навесні 2014 року згадують донеччани, які тоді вийшли на вулиці захищати єдність держави.
«У майбутньому площа Леніна має мати ім’я загиблого Дмитра Чернявського»
Віктор Литвинов
Один із учасників проукраїнських мітингів у Донецьку, завідувач сектору реінтеграції Криму та Донбасу Міністерства інформаційної політики
Все почалося в березні, коли ми збиралися на абсолютно мирні мітинги з дружинами, з дітьми. Тоді було ще не зрозуміло, що коїться навкруги. Але тоді вже був захоплений Крим. Хоча нам усім здавалося, що це якесь кіно: якісь незрозумілі люди ходять площами, стоять під будівлею обласної держадміністрації. Тиждень-два і, як завжди, всі розійдуться по ларьках бухати…
Уперше ми в Донецьку зібралися 4 березня. Закликали усіх вийти 5 березня на головну площу міста. Мені хотілося б, щоб у майбутньому ця площа мала ім’я загиблого активіста Чернявського. Зараз вона названа іменем ката Леніна. 5 березня у центрі міста нас зібралося 10 тисяч. Трохи далі стояли орки, тобто проросійські мітингувальники. На наш мітинг вийшло багато жінок, багато дітей. Усі вийшли показати, що Донецьк – це Україна, і він не хоче ні в яку «Новоросію» чи Росію. Ми хотіли показати, що в Донецьку є не тільки алкаші з георгіївськими стрічками, а й нормальні адекватні люди, які поважають і люблять свою країну. Вони розмовляють різними мовами, здебільшого російською, але люблять Україну. Ми тоді на мітингу об’єдналися під найбільшим на той момент прапором України, який ультрас «Шахтаря» постійно розгортав на матчах. Орки кидали пляшки, яйця, каміння, петарди в жінок, дітей, прапор.
Наступний мирний мітинг вже був оточений проросійськими посіпаками. Вони відловлювали людей у дворах. Їм було байдуже на кого полювати – на жінок чи на дітей.
«Російські «туристи» скуповували горілку, і не для того щоб випити…»
Олег Саакян
Політолог
Ми часто до цих пір сприймаємо події 2014 року через нав’язану нам призму, через стереотипи і інформаційні та ідеологічні конструкції, які створювалися для легітимізації, для виправдання російської агресії.
У перший же день Євромайдану в Києві у Донецьку теж зорганізувався Євромайдан. І він стояв весь час, хоча б одна людина, але залишалася і ночувала. Він дійсно не збирав багато людей. Оскільки в Донецьку, як індустріальному місті, не було модно ходити на протести. А ті протести, які ви здебільшого бачили, були організовані за рознарядкою, через адмінресурс, через проплату, але частіше люди виходили через загрозу звільнення. Їм казали: «Донбас працює, поки всі протестують».
Саме у Донецьку стало зрозуміло, що на нашій території уже присутні росіяни. Тоді ми їх лагідно називали «туристами». Їх привозили блокувати військову техніку, проводити мітинги в різних містах. В обмінниках масово «скидалися» російські рублі. В магазинах Донеччини починалася скупка лікеро-горілчаних виробів (і не для того щоб випити, а тому, що є різниця в ціні між Росією та Україною, і через тиждень-два ці «туристи» везли все назад до Росії). І тоді нам стало зрозуміло: все набирає загрозливих ознак – намагання розхитати кримський сценарій.
Уже не стояло питання геополітичного вибору, мови. Питання було: є Україна єдиною чи ні? 4 березня 2014 року в соцмережі без будь-якої підготовки була оголошена акція, на яку вийшло більше двох тисяч людей. А вже 5 березня ця акція потрапляє на перші шпальти західних видань, зокрема в «Нью-Йорк таймз» виходить публікація, в якій писали про антипутінський, антиросійський протест у Донецьку. І з цього моменту відбувається перехід від Євромайдану до акції «За єдину Україну», до акції «Донецьк – це Україна».
4 березня Донецьк зізнався сам собі і сказав всьому світові: він – Україна. Чому зізнався? Тому що люди дуже боязко і невпевнено збиралися на площі. Можна було помітити, що за декілька хвилин до акції вони невеличкими купками кружляли навколо площі і не сходилися до центру. Витала думка, що це буде маргінально, нас буде мало. Адже самі люди знаходилися під впливом стереотипу, що Донецьк – це не таке вже й українське місто. А коли кожен побачив, що поряд з ними є їхні викладачі, працівники, начальники з підприємств, студенти, зрозумів: людей не десятки, а сотні й тисячі. Всі ці купки зібралися в центрі площі. Протилежна сторона, котра мала намір розігнати «бандерівців», вийшовши з-за рогу і побачивши силу-силенну людей на площі, почала бігти у зворотному напрямку. І тоді в соцмережі вони почали розганяти істерію, що «бандерівці» зараз будуть їх вбивати. Але ми не збиралися нікого вбивати, у нас був намір показати українській владі, Україні, що ми є, що український схід є, все це продемонструвати міжнародним журналістам. На той момент в Донецьку були сконцентровані кореспонденти всіх світових видань. Тому було прийнято рішення про мітинг 5 березня. На нього уже вийшло 10 тисяч донеччан. Ми розгорнули український прапор розміром у пів футбольного поля – 45 на 30 метрів. І на світлині Антона Скиби його добре видно.
Цікавий факт: на нашу акцію «За єдину Україну» вийшло 10 тисяч людей, а та протилежна сторона разом з криміналітетом, «туристами» з російськими та радянськими прапорами та георгіївськими стрічками, з так званою місцевою елітою не змогли зібрати на свій «мітинг» навіть чотирьох тисяч.
Тому: 4 березня Донецьк собі зізнався, що він – Україна, а 5 березня нам усім стало не страшно, люди відчули плече один одного.
13 березня відбулося перше вбивство. І не одне, а кілька. Проте ми точно знаємо тільки про загибель Дмитра Чернявського. За різними даними, було ще 5-7 смертей, які списали потім на побутові конфлікти. Тіла знаходили довкола площі, де зібрався мирний мітинг. Відповідно 13 березня стало уже страшно. Стало страшно нам, бо росіянам стало страшно раніше – після 5 березня. Адже вони думали, що зайдуть в Донецьк просто, як ніж у масло. А 28-го почався уже збройний спротив…
«Один із моїх катів весь час кричав: «Это русский мир пришел. Мы пришли!»
Ігор Козловський
Релігієзнавець, в’язень окупаційної адміністрації РФ в Донецькій області, організатор молитовного марафону «За мир та Україну» у Донецьку в 2014 році
Події Євромайдану, громадянського спротиву, акції «За єдину Україну» доповнилися молитовним марафоном. Він став міжрелігійним.
Коли ми побачили на вулицях людей, яких ми не знали, а вони були з Ростовської області, їхали на своїх автівках, автобусах, проводили свій перший «мітинг» 1 березня, було зрозуміло, що є зовнішнє втручання. Місцеві владні структури тоді були в руках «Партії регіонів», вони стали на бік сепаратистів. Було очевидно: і міліція, і інші правоохоронні структури зайняли, начебто, нейтральну позицію, але ж насправді вони підтримували саме сепаратистів. Для мене 4 березня – це не лише перший мирний мітинг, цей день почався молитовним марафоном. У ньому брали участь представники різних конфесій. У всіх була єдина ідея «Україна – єдина! Україна – соборна! Україна хоче жити самостійно!».
На мітинг 5 березня прийшли люди не тільки з українськими прапорами, а й з кримськотатарськими. Це була ознака того, що ми говоримо про єдину соборну Україну, що ми вболіваємо не тільки за Донецьк, а й за всю Україну. Починаючи з лютого представники різних релігійних конфесій об’єдналися в міжцерковну раду релігійних організацій Донеччини і з самого початку всіх цих подій приймали надзвичайно активну участь. Ця рада потім увійшла і до Комітету патріотичних сил Донбасу. Ми всі хотіли заявити, що стоїмо на твердій позиції єдиної цілісної України, попри те, що у кожного можуть бути свої погляди на розвиток України. В ті дні мені стало зрозуміло, що постає український Донецьк, який бере на себе відповідальність. Ми зрозуміли, що досить чекати чогось від влади, досить чекати від правоохоронців, треба заявляти про свою позицію відкрито.
Молитовний марафон стояв під українськими гаслами та синьо-жовтими прапорами навіть тоді, коли уже прийшли «стрєлковці». Вони були здивовані і в деякому шоці, що тут є осередки українства. Коли мене арештували «МГБ-ДНР», під час катування, коли мені на олову одягли мішок, вони зачитували різні доноси, а доноси тоді уже стали характерною рисою. Головним обвинуваченням було те, що я брав участь у всіх цих акціях на підтримку України. Катування були багатогодинними, сепаратисти змінювали один одного, бо втомлювалися... Але я це все витримував лише завдяки тому, що входив у певний медитативний стан і думав, що вони ж катують не мене одного, а всіх, хто брав участь в громадянському спротиві російській окупації. Один із катів весь час кричав: «Это русский мир пришел. Мы пришли!»
Попри все я вірю в те, що українські прапори замайорять над Донецьком.
«Митрополит УПЦ МП довго думав, чи підписувати резолюцію за цілісність України»
Сергій Косяк
Пастор, волонтер, організатор молитовного марафону «За мир та Україну» у Донецьку в 2014 році, автор книги «Донбас, которого ты не знал»
Коли це все тільки починалося у 2014 році, то висловлювалися всі: і політики, і громадські активісти. Я тоді поставив собі запитання: чому мовчить церква, духовні лідери Донецької області нічого не кажуть? Таким чином в лютому 2014 року я запропонував зібрати всіх глав конфесій у Донецькій міськраді і провести там круглий стіл. Я – людина релігійна і вірю: все, що ми бачимо у фізичному житті, спершу відбулося в духовному. І якимось чином цей темний духовний світ спроектувався на Донецький регіон. Тому духівництво повинно заявити про свою позицію! Так ми і зібралися всі. Я приготував резолюцію, зачитав її. У ній йшлося, що ми виступаємо за цілісність України, проти насилля і звернулися до парафіян і суспільства підтримати наші заклики. Резолюцію підписали всі. Довго думав Іларіон (в миру Роман Шукало – архієрей УПЦ МП. З 1991 року митрополит Донецький та Маріупольський – «Главком»), але таки підписав. І ця резолюція навіть трохи часу провисіла на сайті міськради. Але потім її швидко прибрали.
О шостій вечора щодня на площі Конституції ми проводили молитви. Дуже символічно, що ми збиралися у цьому місці, а та сторона – на площі Леніна. Ми не думали, що ці всі події будуть відбуватися так довго. Ми оголосили безстрокову акцію.
…Якщо порівняти донецьке протистояння і протистояння в Києві, не применшуючи Майдану, але ми були сильнішими, адже наше протистояння не мало підтримки з боку влади… Одного дня після молитви нас почали арештовувати. Одним із затриманих був Олександр Хомченко – нині герой України. Його звинуватили в незаконному проведенні релігійних мітингів, дали 10 днів тюрми. Там його били, водили на розстріли, катували струмом. Перебування в застінках жахливо позначилося на його здоров’ї. На жаль, 14 лютого минулого року Саші не стало …
Я практично з перших днів почав вести щоденник. Потім виникла ідея опублікувати мої записи. І з’ясувалося, що ніхто не вів хроніку тих подій. Таким чином з’явилася книга «Донбас, которого ты не знал». Це не згадка, не мемуари, це нотатки очевидця.
«Правоохоронні органи пропонували купити зброю у них у тричі дорожче, аніж на чорному ринку»
Сергій Гармаш
Шеф-редактор видання ostro.org, координатор «Комітету патріотичних сил Донбасу» у 2014 році.
Мене не було на мітингу 5 березня, коли в Донецьку зібралося 10 тисяч громадян. Мене більше цікавили проросійські «протести». Коли 13 березня вбили людину, з’ясувалося, що просто не було координації в діях протестувальників. Українські акції влаштовували різні люди з різних груп. Але не було єдиного ядра. Тому ми вирішили створити Комітет патріотичних сил Донбасу… На той момент ми ще не розуміли, в яку воду входимо. У нас ще була ілюзія, що держава нас захистить разом з міліцією та армією, що нас підтримає влада якимось чином. У процесі стало зрозумілим, що цього немає. Адже, наприклад, в Харкові проукраїнських мітингувальників підтримувала місцева еліта. А ми були одні у ворожому оточені. Ми навіть один одному не могли до кінця довіряти. Міліція працювала проти нас, хоча робився вигляд, наче все нормально. Ми не могли покластися на місцеву владу. Вона відверто працювала проти України. У неї були свої інтереси, і вона сама не розуміла, з чим мала справу. Не сприймала Росію як загрозу.
Ми не могли стріляти, бо у нас не було зброї. Хоча правоохоронні органи пропонували купити зброю у них у тричі дорожче, аніж це можна було зробити на чорному ринку. Київ вагався у своїх діях, навіть не замінили керівні кадри ні в правоохоронних структурах, ні в податковій, адже всі знали, як відбувається фінансування сепаратистів. Коли я в кінці квітня запитав у помічника Тарути, що відбувається, він заспокоїв, мовляв, все йде за планом. За яким планом, я до сих пір не знаю. Тому що через кілька тижнів в готель «Вікторія» приїхали чеченці і сказали «Сергій Тарута!», і Тарута втік. (25 травня було захоплено готель, де знаходився офіс очільника Донецької області Сергія Тарути та інших місцевих чиновників – «Главком») Можливо, в цьому полягав його план?! Зараз ми можемо тільки здогадуватися.
Одним з перших рішень, які прийняв Комітет порятунку Донбасу, був мораторій на проведення мітингів. Ми не хотіли нових жертв. Але 17 квітня ми все ж провели ще один мітинг. І це був не просто мітинг, щоб показати свою позицію. 18 квітня в Женеві збирався саміт з питання України. Ми хотіли ще раз продемонструвати всьому світу, що Донецьк, Донбас – це Україна. Для мене особисто це було складне завдання. Мені дзвонили, звинувачували, що я веду людей на бійню, що нас там будуть розстрілювати. Проте ми відпрацювали цілий план дезінформації. Запустили плітки для міськради, що якщо вони не дадуть провести мітинг нам, то буде захоплено будівлю адміністрації у цей час. Тому туди були підігнані внутрішні війська. Ці ж війська оточили наш мітинг. І всі, хто тоді 17 квітня вийшли, були героями, бо перед цим мітингом на місцевому телебаченні щодня говорили: «Не ходіть на мітинг. Вас там будуть убивати!»
« У нас був підпільний офіс, де ми самотужки шили українські прапори»
Тетяна Дурнєва
Виконавчий директор ГО «Група Впливу», співкоординатор «Комітету патріотичних сил Донбасу» в 2014 році
У нас не багато було навіть української символіки. Прапори, накидки, плащі, які продавались у магазинах ще до Євро-2012, змели з усіх полиць. Ми звернулися до інших громадських організацій з усієї України. Пригадую, нам присилали просто в ручну зшиті шматочки тканин синього і жовтого кольорів. У нас був підпільний офіс, де ми теж самотужки шили прапори. І такий український спротив був не лише в Донецьку. До нас зверталися активісти і з інших містечок з питанням, де взяти українську стрічку. Але сили ворога були набагато більшими.
Для мене особисто це був перший досвід фандрейзингу. Ми збирали кошти на випуск української газети «Говорит Донецк». Наклад газети був 100 тисяч, і ми безкоштовно її роздавали. Адже категорично не вистачало інформації, що відбувається в країні, регіоні. На типографію, де ми друкували газету, прийшли озброєні люди, щоб вилучити наклад. У той день о шостій ранку мої діти опинилися не в садочку, а в родичів.
Що ще сказати? Знаєте, мені іноді просто хочеться помовчати… Я досі пам’ятаю як скидали прапор з обладміністрації. Я тоді почала плакати. До мене підійшов знайомий міліціонер, і запитав, чому я плачу. І я відповіла: як я можу спокійно дивитися, як скидають український прапор, а ви просто стоїте.
Дуже добре, що Фабрика думки «Донбас» знайшла архівні відео, і зробила ролики. Сьогодні в суспільстві існує бажання «відрізати» Донбас, кажуть, що донеччани самі винні... А це все відбувається через те, що ми не знаємо всієї правди тих подій.
«Деокупація Донбасу повинна починатися з правди»
Володимир В’ятрович
Історик, директор Українського інституту національної пам’яті.
Формування національної пам’яті не можливе в інформаційному полі, яке просто захаращене російськими чи радянськими історичними міфами. Те, що ми робимо - це деконструкція цих міфів. Найбільше цих міфів стосується історії України ХХ століття. Очевидно, що найбільше довкола Другої світової війни. Але разом з тим ми є свідками того, як найближчі до нас події теж обростають псевдоісторичними міфами і конструюються російською пропагандою. І це при тому, що ці події відбувалися нещодавно.
Один із міфів, що Майдан є явищем виключно Києва, і відбувався тільки в столиці і трохи на західній Україні. Цей міф потрібен, щоб показати, що ніби Майдан став початком того, що потім російська пропаганда буде називати «громадянською війною». Для того, щоб спростовувати це потрібна детальна робота, зокрема із запису свідчень учасників цих подій. Я втішений, що нами практично завершений масштабний проект «Майдан: усна історія». Проект складається із книг «Майдан від першої особи». І в останній книзі опубліковано спогади тих людей, які були учасниками революційних подій у Луганській та Донецьких областях 2013-2014 років.
Інший міф, який зараз активно поширюється російською пропагандою - нібито окупація Криму, частини Луганської та Донецької областей відбувалася без жодного спротиву, бо населення цих регіонів прагнуло возз’єднатися з частиною «руского міра». Очевидно, цей міф ще небезпечніший. Він служить виправданням російської агресії перед росіянами, українцями та перед цілим світом. Цей міф також потребував спростування. І на це був покликаний наш інший проект «Люди «сірої зони»: свідки російської анексії Криму 2014 року». Книга розповідає про те, що байка російської пропаганди про спокійне захоплення Криму, яке не зустріло спротиву, немає нічого спільного з реальністю. У книзі є свідчення людей, які брали участь у спротиві, які постраждали, які стали жертвами дуже жорсткої поведінки російських військових. Книга є і українською, і англійською мовами, і може бути використана під час суду в Міжнародних трибуналах над Росією за воєнні злочини. Переконаний, що таку спільну роботу ми повинні зробити з вихідцями з Донбасу стосовно громадянського спротиву.
Ще один міф, що на Донеччині люди інші, що це все проросійське населення, совок, яке з відкритими обіймами чекало повернення «руского міра».
Ті донеччани, які вийшли на мітинги за єдність України, стримали б цей російський наступ, якби мова йшла про спротив виключно проросійським силам у самій Україні. Але їм довелося стикнутися з безпосередньою російською агресією, з російською спецоперацією, з російськими спецпризначенцями. Тому деокупація Донбасу повинна починатися з правди про ці території. Саме для цього наш Інститут веде проект «перепрочитання Донбасу», який розповідає про історію цього українського краю. А також деокупація неможлива без відкриття правди, як відбувалася окупація. Окрім того, коли окуповані території будуть звільнені, там запрацює закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Отже, топоніми, які пов’язують з комуністичним минулим, будуть перейменовані на честь героїв, що чинили і чинять спротив зараз російській агресії. Тому я маю надію, що у звільненому Донецьку знайдеться місце для проспекту чи вулиці на честь вбитого Дмитра Чернявського.
Наталія Малиновська, «Главком»
Коментарі — 0