Мова – важливий фронт перемоги

<img src="/img/forall/users/49/4935/00_08.png" alt="Окупанти ще не встигли прибрати зруйноване місто від трупів, але вже валять українські вивіски та вказівники" itemprop="image" width="100%" height="auto" />
Окупанти ще не встигли прибрати зруйноване місто від трупів, але вже валять українські вивіски та вказівники
Окупанти ще не встигли прибрати зруйноване місто від трупів, але вже валять українські вивіски та вказівники

«Какая разніца»? Платимо життям за право на рідну мову

Стан розвитку мови завжди свідчить про народ, рівень його культури і науки значно більше і об’єктивніше, аніж будь-які статистичні викладки, хитромудрі графіки й таблиці, бо як ми говоримо, так і мислимо, а як мислимо – так і живемо.

Наявність гострих нерозв’язаних питань мовного життя є передумовою напруги та неспокою. Мовні питання особливо чутливі, тому їх нерідко цілеспрямовано загострюють, аби створити ускладнену чи критичну ситуацію і використовувати її як інструмент широкої дії для досягнення визначеної мети. Як правило, така мета не пов’язана з мовними проблемами.

Всі роки Незалежности Україна робила все, аби українська мова стала єдиною державною, запанував інший мовний код Держави. В УРСР панівною була російська мова, а українську давню слов’янську мову автохтонного й державотворчого народу витіснили на периферію із дуже звуженим, майже декоративним колом функцій.

Як ми говоримо, так і мислимо, а як мислимо – так і живемо

Задля об’єктивности підкреслю, що українську словесну культуру, українських авторів завжди знали у світі, перекладали різними мовами, шанували і вивчали знавці – справжні культур-гурмани та доволі широкі кола не отруєних антиукраїнською пропагандою читачів.


Використання мантри захисту русскоязичних громадян України триватиме ще довго

Використання мантри захисту русскоязичних громадян України триватиме ще довго

У своїй мові ми зберегли свою ментальність, сформулювали положення і зміст нашої історичної пам’яті, оформили словесну культуру – унікальний фольклор і високорозвинену художню літературу.

В Україні боротьба за новий мовний код, створення відповідної законодавчої бази та відповідної інфраструктури виявилися тривалими у часі, багатоетапними і складними.

У деяких сферах ці процеси зумисно гальмувало продажне чиновництво, перетворивши українську мову на ходовий політичний товар. Цього би не сталося без зацікавленого зовнішнього (а тому – позазаконного) учасника нашого внутрішньодержавного життя – Росії. Через свою політичну, фінансову, медійну агентуру вона нав’язувала моделі унеможливлення виходу із простору російської мови та утвердження української як державної. І усунення російської із цих позицій.

Висували ідеї українсько-російської двомовности, визнання за російською мовою статусу офіційної на всій території України чи хоча б в окремих реґіонах, спекулювали поняттям русскоязичного насєлєнія та русского міра. Проте вдалося все це подолати і на рівні юридичному, і значною мірою – на рівні практичному. Хоча це далося із доволі тяжкими наслідками.


Павло Гриценко: Рашисти роблять основну ставку на мовно і ментально окрадені покоління, оголошуючи, що окремого народу українців немає і не існувало (фото: unian)

Павло Гриценко: Рашисти роблять основну ставку на мовно і ментально окрадені покоління, оголошуючи, що окремого народу українців немає і не існувало (фото: unian)

І головний небажаний наслідок – війна, відкрита аґресія Росії.

Так виглядає зовні, але не так є в реальності, за суттю. Тому-то кожному з нас необхідно спиратися на знання сучасного мовного стану в Україні і на передісторію подій. Ігноруючи історичну правду, зафіксовану тисячами доступних документів, ерефія саме так намагається трактувати загарбницьку війну в Україні. Намагається перекласти в очах світової спільноти відповідальність за війну в Україні, звинувачуючи нас у непоступливости, небажанні визнати придуманий рашистами фанаберичний статус російської мови поза РФ і при цьому – закріпити особливі мовні права росіян поза своєю державою.

Там, де борці за російську мову і «русскій мір» організовували мітингову істерію, сьогодні російські окупанти не залишили каменя на камені, а багатьом путіністам забезпечили процвітання у російській глибинці – без права виїзду назад, в Україну. Оголошувані раніше як російськомовні міста і селища «освободітєлі» й носії «русского міра» першими бомбували й нищили всіма засобами. Ці «освободітєлі», як виявилося, часто не були здатні одного речення скласти російською, бо не вивчили мови, яку прийшли захищати в Україні.

Продажне чиновництво перетворило мову на ходовий політичний товар

«Захист» російської мови, так званого російськомовного населення використано як зручну демагогічну заслону, за якою тривалий час приховували головну мету: не допустити утвердження Україною незалежности, її виходу зі сфери російської тотальної залежности, у якій Україна перебувала від 1654 року.

Визволення українського народу від пут Переяслава, за стратегічними планами Росії, не можна було допускати ні в ближній, ані у віддаленій перспективі. Звідси – пошуки різних форм нових союзів, придумування нових залежностей, різні формати розчленування України, якщо не надаватиметься упокорити всю. Тому розросталися, як поганки після дощу, численні проросійські партії, «наукові» інститути, експертні аґентства, «громадські» рухи й товариства, завданням яких було формування безваріантности російського старшобратства і російської благодаті для українців.

Звідси – реалізація програми просування агентів кремлівського впливу у Верховну Раду, на керівні посади у виконавчу владу, у фінансові структури, ключові економічні блоки, армію і силові структури. Про результати очищення від цієї кадрової навали український народ досі не поінформований.

Невідомо, чи взагалі такий аналіз об’єктивно здійснено нашими спецслужбами і чи названо «каналізаторів», які в українській владі просували ці кадри. Вовча зграя табачників і медведчуків, азарових і ківалових, царьових і богатирьових допомагала кремлю упокорювати Україну. Цьому потужно слугували неукраїнські за змістом і мовою теле- і радіоканали, неукраїнська маскультура, різноманітні неукраїнські шоу. Чомусь українському утвердитися у будь-якій сфері було неможливо або надзвичайно складно. Саме тому закон про українську мову як державну було ухвалено лише у 2019 році, після численних масових протестів і боротьби з прокремлівським витвором – законом кремля-ківалова-колесніченка, на неконституційність якого вказав Конституційний Суд України.

В Україні цілеспрямовано й системно підважували й руйнували національно зорієнтовані політичні й культурні рухи, сіяли чорну зневіру у можливість побудови українськоцентричної сильної України.

Коли ж сценарій саморуйнування і самоз’їдання українців виявився не ефективним, використали сценарій руйнування і знищення мілітарно, через криваву аґресію. Реалізацію другого сценарію ми переживаємо сьогодні, бо перший, хоч і лишив глибокі шрами на тілі незалежної України, не приніс бажаного результату. Українці вистояли у політичній турбулентности, загартувалися як політична нація із власним досвідом виживання, замінили байдужість на національно-патріотичну самовизначеність і з цими якостями стали потужною незборимою стіною перед російськими окупантами.

Роль мови у загарбницьких процесах

Усі намагання кремля були націлені на обов’язкове закріплення російської мови на ключових позиціях у суспільному житті України. Вона мала по-новому стати російськомовною.

Причому, це треба було зорганізувати як вияв доброї волі самих громадян України. Ось тут добре нагріли чуби замовні «експерти» і «соціологи», підводячи до потрібних висновків. Загроза нової русифікації накочувалася потужними хвилями: Україну поступово перетворювали на російськомовну, бо очі натикалися на російськомовні оголошення, вивіски, рекламу, з усіх радіоканалів лунала російська попса, школа продовжувала поширення й закріплення російської мови, відводячи українській роль політичних декорацій. Мінімальні кроки, що могли послабити домінування російської мови, давалися великими зусиллями небайдужої громади. Громада свідомо йшла проти офіційної течії, наражаючись на жорстоке протистояння з кремлівською обслугою русского міра в Україні, витримуючи зливу заготовлених ефесбешними політтехнологами сентенцій на кшталт «какая разніца», нерідко сплачуючи своїм життям за право на рідну мову.

Негативним чинником розвитку мовної ситуації в Україні виявилося перетворення ерефією російської мови на знаряддя політичного тиску на сусідів. А згодом – на засіб політичної мотивації та виправдання кривавих конфліктів, розправ з непокірними сусідами. Тому вже йшлося не про мову як унікальний суспільно цінний феномен, а про утримання від подальшого розпаду колишніх сфер впливу Росії, задля відновлення імперії, де мала запанувати одна мова – російська. Бо всіх підданих імперії трактовано як один народ – росіяни.

«Росія сягає настільки далеко, як далеко поширена російська мова». Це мільйони разів трансльоване на всіх російських телеканалах твердження мало розхитати волю й опір незгідних, призвичаїти до думки про невідворотність його втілення.

«Освободітєлі» першими бомбували й нищили всіма засобами російськомовні міста і селища

Видаючи бажане за дійсне, ерефія зазнала повного краху русскоязичія і русского міра в Україні, продемонструвала всю абсурдність і недієздатність цього твердження на тлі чіткої української національної ідеї – побудувати українськоцентричну незалежну державу.

Російські політтехнологи демонструють шалену заповзятість у масових маніпуляціях фактами історії української і російської мов, нашої етнічної й культурної історії. Упродовж кількох останніх років творення відвертої неправди «політиками» і «вченими» (не кажучи вже про численних медійних інтерпретаторів) набуло розмірів дев’ятого валу. Вершина – виступ Путіна зі статтею про історичну єдність українців і росіян, у якій він повторив мантру про те, що Україна, українці й українська мова – міф, а реально існує лише один російський народ і одна мова – російська. Путін прибрав на себе функції історика і мовознавця тому що питання мови та історії – це стратегічно значущий інструментарій геополітики. І тому він сам очолив спеціальний орган – совєт по русскому язику прі прєзідєнтє РФ, сам керує просуванням російської мови у світі, сам контролює щедре фінансування програм з поширення російської мови за межами ерефії.

Питання мови у діях рашистів стали невіддільними від геноциду

Використання мантри захисту русскоязичних громадян України триватиме ще довго. Текстові заготовки відомі наперед, їх укотре вписують у чергові «вимоги» рашистів щодо «мирного врегулювання ситуації в Україні».

Інфекція неправди з російських наративів про мовне життя України зрідка проникає і у риторику окремих європейських політиків, які ретранслюють і назву російськомовний Донбас, і спотворену інформацію про сутність явища «російськомовне населення». Не знаючи, чи забуваючи про кількасотлітній цілеспрямований лінгвоцид українців у російській імперії, заборони і тяжкі кари за рідну мову, перекриття перспективи жити і творчо розвиватися у лоні материнської мови і вимушене мовне відступництво, яке й зродило тяжкий феномен русскоязичія й суржику. Ніхто із цих політиків не згадає про знищених у гулагах видатних оборонців української мови, про самоспалення Василя Макуха й Олекси Гірника, які не домоглися в компартійної влади права вільного розвитку української мови в УРСР і обрали смерть-протест, а не ганебну угоду із совістю, з накиненою фальшивою ідеологією «мовного розквіту» у «сім’ї братніх народів».

Не скажуть правди про смерть за українську мову і символи українства Артема Мирошниченка у Донецьку, а у Львові – Ігоря Білозора, про замордованих у полоні Юрія Поправку та Юрія Дяковського…

Енергія виборювання народом своєї рідної мови надала українській мові такої внутрішньої енергетики, такої сили опорности, що вона вистояла і здатна вистояти у майбутньому перед найдосконалішими маніпуляціями.


Павло Гриценко: Мілітарні новини займають усю нашу увагу, а питання мови постає у нових аспектах

Павло Гриценко: Мілітарні новини займають усю нашу увагу, а питання мови постає у нових аспектах

Визначальні напрями боротьби за українську мову

За допомогою української мови та усвідомлення її ролі в історії українського народу гартується міць і сила наших воїнів. Вони знають, що боронять і свій мовний та культурний простір. Боронять українство у сучасній і прийдешній світовій цивілізації.

Для багатьох воїнів українська мова є об’єктом замилування, святістю, яку необхідно обороняти, хоча їхнє власне мовлення, їхня мовна практика, яку вони винесли із обставин минулого життя, не завжди українська. Важливо, що вони бачать своє безальтернативне українськомовне майбутнє, відверто говорять про ці проблеми, роблять практичні кроки до розширення свого українського мовлення.

Воїни захистять і нашу землю, і нашу мову. Наше завдання – допомогти їм подолати шлях практичного оволодіння українською.

Із проблемами освоєння української мови зіткнулися багато із внутрішньо переміщених осіб. Вони самі, чи їхні батьки свого часу зазнали мовної трансформації, у них було відібрано рідну мову у шкільні чи студентські роки, а у багатьох і пізніше, у трудових колективах.

Важливо, що російськомовні воїни бачать своє безальтернативне українськомовне майбутнє

Паралельно існував мовний код, яким жила родина, який був традиційним і відступ від якого старші люди не вітали, а то й відверто висміювали. Проте потужна русофільська ідеологія і пропаганда, штучне вивищення російського й цілеспрямоване приниження українського, не створювали передумов для українськомовного саморозвитку молоді.

Через мовне перевтілення, відхід від рідної української мови, яку оголошували непрестижною й відсталою, селянською, есересерія у післявоєнний час пропустила кілька поколінь, випалюючи національну свідомість, витоптуючи гідність та історичну пам’ять.

Тепер на ці мовно і ментально окрадені покоління рашисти роблять основну ставку, оголошуючи, що українців як окремого народу немає і не існувало, що українці – великий європейський народ – це вигадка політиків минулого, а насправді це ті ж самі росіяни.

Багато вимушено російськомовних швидко перейшли на українську. Водночас є чимало українців, для яких повернення до рідної мови виявилося не актуальним: такого завдання вони перед собою не ставлять. І причина не стільки в уявній ідеологічній відданості путінізму (відвертих прибічників Путіна відшукати стає дедалі важче), скільки у відсутності практичної і ментальної спонуки у цих громадян зробити над собою мінімальне зусилля. Сьогодні це глухі до мови і культури громадяни. Їхнє прозріння ще попереду.

Важливо, що до справи відродження українськомовного простору, повернення до української мови українців і навернення не-українців активно долучилися волонтери-мовники – учителі, науковці, студенти. І цей рух уже засвідчив реальні успіхи. Нова хвиля піднесення у поверненні донедавна російськомовних до українськомовної щоденної практики наростає потужно у різних ареалах України.

А це означає, що у боротьбі за українськомовну й українськоцентричну Україну, за відновлення потужної національної самосвідомості, за опанування історичним досвідом нашого народу ми обов’язково переможемо. І тоді наповнимо реальним змістом актуальний сьогодні лозунг: «Усе буде Україна!». У тому, що буде саме так – переконують успіхи несхитної боротьби за українську мову в Україні останніх десятиліть.

Павло Гриценко, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі ()
1000 символів залишилось

Читайте нас Google News Telegram

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies