Волонтер Денис Мінін: Я витягую людей із Маріуполя з однією сумкою, в якій все їхнє життя

Маріуполь – найтрагічніша сторінка повномасштабної війни на цей момент. Росія повністю зруйнувала місто, убила тисячі його жителів і врешті окупувала. До війни у Маріуполі проживали 540 тисяч осіб. Після 24 лютого, за офіційними даними, виїхали дві третини з них. Про долю тих, хто залишився, тепер вкрай мало інформації. Ті, хто вижив, змушені пристосовуватися до нових порядків.

Точна кількість загиблих за перші чотири місяці війни у Маріуполі досі не встановлена. За інформацією Маріупольської міськради, мова може йти про десятки тисяч людей. І навіть зараз є ті, хто прагне вирватися із захопленого ворогом міста саме до України. Люди не хочуть проходити фільтраційні табори, які організували окупанти на шляху до Росії.

Колишній журналіст телеканалу «Культура» і ведучий телеканалу Live Деніс Мінін з початку повномасштабної війни присвятив себе волонтерству. Після того, як допоміг родині виїхати з України в перші дні війни, став перейматися долею батьків у Маріуполі, з якими зник зв’язок. Ніхто з водіїв, до кого він звертався, не хотів їхати до оточеного міста. Тоді Денис вирішив об’єднатися з іншими волонтерами задля того, щоби рятувати українців з окупованих територій. Сьогодні команда Дениса Мініна – це чотири людини і декілька машин. Заправляти автомобілі допомагає «Запоріжсталь», підтримку надає також запорізька влада.

У полоні в окупантів зараз перебувають десятки волонтерів, проте це не відбило бажання допомагати людям у інших. Як і в перші тижні окупації, так і зараз, Мінін з колегами продовжують вивозити маріупольців, а також доправляти гуманітарну допомогу до окупованих міст на півдні України. Мінін визнає: зараз кількість тих, хто готовий допомагати, тим більше безплатно, значно скоротилася. А ось потреб у тих, хто залишився на захоплених ворогом територіях, менше не стало.

«Хтось на цьому гроші заробляє, бо можна було раніше виїхати за $3-5 тис. А зараз прайс може становити $800 – $1,5 тис. Хто менш нахабний, може просити $200-300. Якщо би ми хотіли заробити, ми би давно вже їздили на великих машинах і жили у великих будинках», – вважає Мінін і додає, що евакуацією безплатно займаються лише такі романтики, як він. Про те, чим ризикують волонтери, які вивозять маріупольців тепер, чому містяни не поспішали евакуюватися у перші дні повномасштабної війни та як волонтери оцінюють дії місцевої влади, яка покинула Маріуполь на початках вторгнення, Денис Мінін розповів в інтерв’ю «Главкому».

«Міський голова Маріуполя Вадим Бойченко втік з міста 25 лютого»

«Про кожну окремо історію я можу писати книгу або знімати документальний фільм», розповіли ви «Маріупольському телебаченню». Давайте почнемо з вашої історії, як і де зустріли війну, чи був її початок для вас несподіванкою?

Моє 24 лютого почалося, як завжди, ранком перед ефіром. Для мене було звичним прокидатися о 5-й. Тоді я працював і жив у Києві, неподалік станції метро «Лівобережна» неподалік міжнародного виставкового центру. І коли я почув гучні звуки десь о 4:50, то подумав, що це в гідропарку вирішив хтось узимку гучно погуляти. Коли збирався на роботу, вже побачив звернення президента РФ у телефоні. Чи вірив я у те, що буде війна? Щоранку представники Офісу президента, Кабміну про це говорили. Мало хто з них вірив, що буде війна. Не можу сказати, що і я в це вірив. За мною приїхало службове авто, біля якого я побачив кількох дівчат з нашого каналу, які плакали. Мабуть, вони скоріше за мене зрозуміли, що почалася війна. У першу годину ефіру з моєю колегою Інною Мірошниченко в ефірі, не було жодного офіційного повідомлення від влади про те, що почалася війна. Тому ми йшли в ефірі навмання. Нібито говориш про війну, але станом на 8 ранку ніхто не каже, що це війна. Відпрацював ефір, побачив, як з Києва намагаються куди тільки можна бігти люди. У столиці такого ніколи раніше не бачив. Товариші з телеканалу «Рада» і нашого телеканалу Live запропонували усім, хто готовий, вийти у загальнонаціональний ефір, який ввечері почали транслювати. У мене був вибір, чи виходити в ефір, чи поїхати за дружиною і донькою, які були в Одесі. Я вже зрозумів, що це справжня війна, що моїй донці, якій немає і двох років, усе це бачити і чути не потрібно. Тому поїхав до Одеси, аби вивезти дружину і доньку за кордон.

Що далі робити, не знав. Нині вже четвертий місяць живу у Запоріжжі. Тут небезпечно, за 35 км від міста, а може і ближче, знаходиться блокпост окупантів. Це Василівка, куди вони звозять свою техніку. Ворог може у будь-яку мить піти на місто. Легше жити, коли ти розумієш, що з тобою може бути.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Денис Минин (@denis_minin)

Щоденник 9-річного Єгора з Маріуполя, який став відомим на всю країну після того, як його вивезли до Запоріжжя волонтери з команди Дениса Мініна.

Чому вирішили оселитися у Запоріжжі?

Тому що саме до цього міста прибувають мешканці Маріуполя. Я хотів знайти своїх батьків, адже з Маріуполем не було ніякого зв’язку вже з 1 березня. Місто було без електроенергії, газу і води. Ти продивляєшся 10-15 секундні відео, які знаходиш у Telegram-каналах, намагаєшся збільшити ці відео, щоби роздивитися чи потрапив снаряд до твого будинку. Якщо потрапив, то ймовірність, що твої близькі чи друзі живі, менша. І так ти проводиш тиждень, два, три. Так жили сотні тисяч маріупольців, які залишили там своїх близьких. Я слухав повідомлення про «зелені коридори», не знав, чи живі мої батьки, друзі. Потім звернувся до волонтерів… Вирішив брати ситуацію у свої руки, почав просто писати про евакуацію у себе в сторіз в Instagram про те, який вона має вигляд, як все відбувається.

У перші дні війни, як розповів в інтерв’ю «Главкому» голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Кириленко, у місцевих мешканців ще була можливість виїхати з міста спеціальних евакуаційних поїздах. Але люди не виїжджали. Чому?

Ви хочете чесної відповіді? Я можу про це розповісти, але питання в тому, чи захочете ви написати мою відповідь. 25, 26 лютого для вас Донецька обласна адміністрація… Ми розуміємо, що таке обласна адміністрація у будь-якому місті окрім Києва, де є КМДА. Обласна адміністрація – хто ці люди? Ці люди, які зазвичай перерізають червоні стрічки, коли у школах щось відкривається, чи басейн новий відкривають. І от вони кажуть, що потрібно виїжджати. При тому, що маріупольці пережили 2014 і 2015 роки, бали і чули обстріли, знали, що таке війна, що можуть прийти російські танки. Майже усі вони думали, що буде, як у 2014 році.

Міський голова Вадим Бойченко втік з міста 25 лютого. Всі про це знають, всі вважають його справжнім зрадником. Він зрадив громаду, зрадив країну. Просто під час війни про це гучно казати ніхто не хоче. Але 25 лютого мера уже не було в місті, проте він продовжував записувати відео про те, що усе добре, ситуація під контролем. Він записував відео нібито з Маріуполя, хоча у цей час уже був у Запоріжжі. Я це підтверджую. От коли люди чують таку інформацію від мера, то яка Донецька обласна військова адміністрація, про які потяги може йти мова? Виїхав мер, а потім виїхали за ним усі інші, хто встиг, і міська рада, і прокуратура, і поліція...

Місцеві чиновники пояснювали такі свої дії вказівками центральної влади: якщо неможливо впливати на ситуацію на місцях – треба покидати місто.

Чи знаєте ви хоч одного мера, який втік і залишив громаду через два дні після початку війни? Мер Гостомеля загинув, коли людям хліб роздавав. А мер Маріуполя виїхав з міста 25 лютого, коли у місті ще усе працювало. Яка центральна влада могла дати вказівку виїжджати?

«У мене водії в полоні під Донецьком»

Буквально через декілька днів після початку війни з Маріуполя уже було складно виїхати. Як ви організували процес евакуації, хто вам допомагав?

Спочатку було дуже хаотично. На окупованих територіях задзеркалля, паралельний світ, який собі адекватна людина придумати не зможе. Не можна було придумати таке: якщо ти маєш українське татуювання, то ти мусиш його ховати, бо, на їхню думку (окупантів), це пов’язано з націоналістичними батальйонами, хоча насправді це зовсім не так. У тебе в телефоні можуть знайти підписку на якийсь український паблік і влаштувати тобі.

Коли я ще перебував в Одесі, не відходив від телефона, ноутбука. Завів собі Telegram-канал («В Мариуполь из Запорожья»), у якому розповідав, як на своїх автівках можна поїхати із Запоріжжя до Маріуполя за своїми близькими, викладав правила, як це робити. Ми синхронізували свої дії із Запорізькою обласною військовою адміністрацією. У мене були волонтери у Запоріжжі, які зустрічали тут людей. Щоранку о 8:00 у нас збиралися люди на власних автівках, яким ми давали правила проїзду блокпостів, правила поводження під час обстрілів. Вони заповнювали наші форми, щоби ми знали, хто ці люди. Відправляли цю інформацію чиновникам до Запорізької ОВА, щоби вони підтверджували їхні виїзди, координували це з військовими. І так щоранку до Маріуполя у нас виїжджало від 30 легкових автівок. Це люди на своїх авто, які приїжджали з усієї України. Якщо порахувати усіх тих, кого я координував через свій Telegram-канал, думаю, буде далеко за 10 тис. людей, яких ми врятували, допомогли їм виїхати з рідного Маріуполя.

Я, коли писав в Instagram про можливість допомогти людям, ніде не залишав своїх реквізитів, номерів рахунків. Але мені пропонували гроші. Хтось писав: давай ти вивезеш мою матір, а я тобі дам 10 тис. євро, а хтось казав: на тобі гроші, сподіваюся, що ця допомога тобі знадобиться. Так у мене з’явилися гроші на перший волонтерський евакуаційний транспорт, який придбаний за кошти добрих людей з усієї України та світу. Через той самий Telegram-канал, на якому було майже 10 тис. людей. Там я шукав і водіїв.

Чи страшно вам за життя водіїв?

Є відчуття відповідальності. Ти починаєш відповідати за сторонніх людей. Чи це страшно? Так. У тебе в середині якась зміна відбувається. Це я зараз легше і спокійніше про це кажу. Була ситуація, коли зв’язку з водієм не було тиждень, а він, насправді, військовий. При цьому ти отримуєш повідомлення від інших волонтерів, що вони, коли їхали бачили, що (окупанти) спалили людину живцем, тому що це був військовий. Чи страшно це? Дуже страшно. От з такими історіями я живу уже четвертий місяць, їх дуже багато. А чи зможуть вони доїхати, а чи зможуть повернутися, а якщо під обстріл потраплять? Зараз у мене два водії в полоні під Донецьком. Всього 28 водіїв-волонтерів в Оленівці під Донецьком перебувають. Їм хочуть інкримінувати тероризм і посадити на 15 років.

Якщо в перші місяці війни волонтери активно намагалися допомагати Маріуполю, то як ситуація змінилася з часом, чи продовжують ваші водії їздити туди?

У мене було бажання 105 разів це все кинути та повертатися до звичного життя. Але майже усі волонтери, які раніше займалися евакуацією маріупольців, уже цим не займаються. Саме тому я тут, продовжую перебувати у Запоріжжі. Разом зі своїми товаришами ми заснували громадську організацію «Вивеземо» і продовжуємо допомагати маріупольцям. Ми перші в Україні, хто взяв на себе відповідальність за евакуацію домашніх тварин, яких привозимо з окупованих територій до Запоріжжя, де вони зустрічаються зі своїми власниками. Цього не робить більше ніхто узагалі.

«У Маріуполі пропонують роботу – розбір завалів»

Зараз важче чи легше діставатися до Маріуполя з підконтрольної Україні території, ніж на початку війни?

Потрібно розуміти обставини. У березні люди, які туди їхали, були справжніми смертниками. Ти їдеш у місто, де воюють дві армії, українська і російська. Було таке, що водії опинилися посередині танкового бою. Якщо виживеш, значить, пощастило… Влаштовували допити прямо в квартирах. Зараз інші складнощі. Зараз шукають диверсійно-розвідувальні групи. Зараз для проходу потрібно отримувати багато папірців, фільтрації проходити, мати перепустки, які оновлюються щотижнево на території «республіки». Легше тому, що менша вірогідність, що тебе вб’ють ракетою, або танком. Але назвати нинішній процес (потрапляння на окуповані території) легким не можна. Там щоденно є небезпека для будь-якої людини, яка туди їде, тим паче для волонтера.

Наскільки нині великий запит у людей на виїзд з Маріуполя на підконтрольну Україні територію?

Мій телефон завалений повідомленнями: не встигаю всі читати і одразу відписувати людям. За це перепрошую, люди терпляче чекають.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Денис Минин (@denis_minin)

Волонтери не припиняють допомагати мешканцям окупованого Маріуполя

Що люди, які зараз повертаються з Маріуполя, розповідають?

Нічого хорошого: майже усе зруйновано. Обіцяють якісь пенсії, роботу, нічого не змінюється. А робота – це розбирати завали, працювати в освітніх закладах.

Відомо, що частина людей виїжджають з Маріуполя через Росію і далі, можливо, їдуть до Європи. Чи тримаєте ви контакт з тими, хто опинився в Росії, чи допомагаєте повернутися?

Так, є такі люди, які виїжджають через Росію. Я не засуджую узагалі жодну людину. Нещодавно ми вивезли жінку з хворобою Альцгеймера, яку завалило плитою і вона три тижні так лежала у підвалі. Чи мав би я моральне право обвинувачувати її в тому, якби вона рятувалась через Росію? Ні. Так само у березні люди намагалися втікати туди, куди була можливість… У Маріуполі не було такого району, по якому б не стріляли.

Але моя позиція – ми займаємося поверненням людей до України. Я із самого початку обрав такий шлях і тримаюся його. Я не хочу бути причетним до евакуації людей до РФ, навіть слова «Російська Федерація» називати не хочеться.

Наскільки багато у вас друзів і знайомих, з якими через війну ви перестали спілкуватися?

Так, є такі, але їх не багато. До війни я жив у Маріуполі. Розділяти на біле і чорне – некоректно. Коли у січні 2015 року прилітали снаряди у житловий мікрорайон з окупованого Новоазовська і вбивають десятки людей, це ж тероризм у 21 столітті. Тобто в мене було чітке ставлення до цих речей. Але Маріуполь – це місто, в якому в людей різні погляди. Це люди, які по-різному ставляться до української ідентичності, скажімо так. Вона у нас відбудовується зараз і цей процес пришвидшиться. У мене є історія. Людина, яка була моїм другом, поїхала до Москви. Я думав, що він і залишиться моїм другом. Обстрілюють його місто, у нього батьки в Маріуполі, з якими в нього немає зв’язку, а він – ді-джей сети грає.

«Маріупольці з 2015 року здебільшого правильно налаштовані»

Війна вплинула на українську ідентифікацію?

Думаю, війна – не той час, коли слід говорити про зміну ідентифікації у місті, яке було зруйновано, чи звинувачувати жителів. Ви ставите питання з Facebook, я його так називаю. Бо у Facebook наводили графіку «за кого голосували маріупольці і за кого голосували харків’яни». А під цим пишуть коментарі «так їм і треба було». Бо за українських правильних кандидатів такого з Маріуполем чи Харковом не сталося би. А те, що в 100 км від Маріуполя був Новоазовськ, а те, що там був Донецьк у 120 км від Маріуполя, туди приїхала артилерія, те, що не було протиповітряної оборони, нормальних бомбосховищ у місті нікого не хвилює. Мій досвід спілкування каже про те, що маріупольці з 2015 року здебільшого правильно налаштовані. Вони абсолютно розуміли, хто є хто. Чесно, я під час війни не хочу нікого ображати. Поламані долі людей, а ми будемо говорити про їхню ідентифікацію? Зрозуміло, що вона могла привести, або відвести їх від якоїсь біди. У теорії… Але у червні, коли я продовжую витягати людей з однією сумкою, в якій у них все життя, не міркуватиму про зміну їхньої ідентичності...

Від українських волонтерів, які збирають допомогу в різних країнах часто чути, що обсяги підтримки падають. Ви це теж відчуваєте?

Так, зменшується. Менше на 70% стало від того, як було напочатку повномасштабної війни. Я почав оптимізувати ресурси, наскільки це було можливо. Наприклад, наших чотири автобуси зараз в полоні у «ДНР», це $20 тис. Я їх точно вже ніяк не поверну… Маріуполь вже не так обстрілюють. Люди намагаються голубів ловити коробками, ставлять для них пастки, воду набирають у калюжах. Гуманітарний жах там продовжується. Але не стріляють, авіабомби не падають, то може вже гроші не потрібні, так люди собі думають. Це абсолютно нормально. Я вдячний кожному, хто відправив нам 5, 10 грн, а відправляли і 10 тис., і 100 тис., і 200 тис. грн.

Михайло Глуховський, «Главком»