88 років на сцені. Феномен Народної артистки Галини Яблонської

<img src="/img/forall/users/49/4935/_2_07.jpg" alt="Галина Яблонська" width="100%" height="auto" itemprop="image" />
Галина Яблонська

Інтерв'ю зі старійшиною Національного театру Франка

Учениця Амросія Бучми, сучасниця Гната Юри, Наталії Ужвій, Нонни Копержинської і цілої плеяди легендарних артистів, Народна артистка і сильна жінка. Все це про Галину Яблонську – старійшину трупи головного театру країни.

Яблонська вийшла на сцену театру Франка у далекому 1951-му. Для молодої актриси з периферійних театрів то був подарунок долі, шанс, який випадає мало кому. «Ходила по сцені – не дихала…» – згадує вона.

І ось вже 71-й сезон ім'я Яблонської на афішах Національного театру Франка у столиці. Паралельно актриса встигає вести активну громадську роботу: займається популяризацією творчості Шевченка і української мови, очолює мистецько-просвітницькі, патріотичні організації і готується до нових ролей.

Про здатність вижити в надскладних умовах, про ейджизм та харасмент у мистецьких колективах – у розмові з національною рекордсменкою, володаркою титулу «Найтриваліший період виступу на театральній сцені», Народною артисткою України Галиною Яблонською. Сьогодні видатна актриса вступає у свій ювілейний рік. 2 січня у Галини Гілярівни – день народження.

Десять фактів про актрису Галину Яблонську

  • Народилась у 1928 році в Умані, жила там до трьох років. Мати – актриса, вітчим – актор і режисер.
  • Галина Гілярівна Яблонська та Галина Юхимівна Сіденко – одна й та ж людина. Мати дала доньці прізвище та по-батькові вітчима Гілярія Яблонського, аби та не стала донькою ворога народу. Гілярій Яблонський замінив дівчинці рідного батька Юхима Сіденка, репресованого радянською владою.
  • Вперше вийшла на сцену у шість років, виконала епізодичну роль хлопчика. У вісім отримала роль у виставі «Хатина дяді Тома» Вінницького державного театру: зіграла Топсі, дівчинку-рабиню. Про дебют дитини писала місцева газета, зазначивши, що гонорар Галя віддала у фонд підтримки дітей Іспанії, які постраждали під час громадянської війни.
  • Закінченої акторської освіти не має. Фах здобувала з самого дитинства у різних театрах. Заочно навчалась у Дніпрі.
  • На сцені театру Франка вперше вийшла у 1951-му. До цього виступала в театрах Проскурова, Кам'янця-Подільського, Могилів-Подільського, Вінниці та Дніпра.
  • Увійшла до «Національного реєстру рекордів України» за «Найтриваліший період виступу на театральній сцені».
  • Понад десять років грає головну роль у виставі «Самотня леді». Ювілейний сотий показ відбувся 19 лютого 2020 року. Виставу актриса присвячує своїй донці, театральному художнику Олені Богатирьовій, якої не стало у 2017 році.
  • Галина Яблонська – засновник та президент Міжнародної Ліги «Матері і сестри – молоді України». У 2007 році за ініціативи Яблонської було створено Героїчний театр «Пам’ять».
  • Працювала як актриса-читець – майстер художнього слова, проводила широку концертну діяльність із сольними програмами. Тривалий час працювала на радіо і телебаченні.
  • Актриса мала два шлюби. З першим чоловіком-актором розлучилась в перші роки роботи в Києві. Другий чоловік був пілотом. З ним актриса народила двох дітей.

«Завжди прагнула бачити красу, ідеалізувати світ»

Ваша історія – неймовірна. Присвятити 88 років служінню сцені, і понад 70 з них – одному театру – рекорд. І він офіційно посвідчений. Читач не пробачить «Главкому», якщо не поставити банальне питання про секрет творчого довголіття.

У мене таке відчуття, що я прожила не одне життя, а якихось десять. І як актриса, і як жінка зі своїм особистим життям, і як активістка з громадською роботою. Я ніколи не залишалась небайдужою. Навіть у вісім років, коли свій гонорар перерахувала іспанським дітям.

Розумієте, мені завжди небайдуже. І ось ця ідеалізація, знаєте, інколи мене навіть й підводить…

Це ви часом не про вашу палку підтримку Надії Саченко?

Ну і цей випадок теж. Але у мене були й інші історії. Наприклад, я без розписки віддавала свої гроші приятельці, яка грала у моєму Героїчному театрі «Пам'ять»… Повертаю їх досі.

Коли щось погане відбувається, я не люблю копирсатись в цьому. Можливо, з одного боку, це мені і допомагає жити: пройшло – я хочу все забути і йти далі.

А схильність до ідеалізації, певно, у мене виникла ще з дитинства. Я народилась в Умані поруч з парком Софіївка. Бабуся мене туди водила і в пам’яті моїй закарбувалась та краса. Попри те, що там прожила лише до трьох років, я все запам’ятала. І далі по життю завжди прагнула бачити красу, ідеалізувати світ.

А моє життя крім того, що довге, воно ще й дуже насичене. От я зараз намагаюсь написати книгу мемуарів. Але осягнути той весь масштаб складно. Все життя, який етап не візьми, чи благополучний, чи тяжкий, він завжди був насиченим.

Погодьтесь, будь-яка активність, небайдужість вимагає, у першу чергу, фізичних сил. Як тримаєте себе у формі?

Колись в одній газеті написали: «Яблонська не їсть м’яса, не знімається у російських фільмах і шкодує, що не може поїхати до свого онука в Тайланд…» (сміється).

А якщо відверто: я – містик. Вірю в Бога. Суперечки щодо релігій не хочу сприймати. Бог – один. Над нами він один. А доріжка до нього – у кожного своя. Головне, аби людина по-справжньому вірила, аби це не було лукавством. Хоче людина вірити в Ісуса Христа – добре. Я теж вірила, а потім перейшла в буддизм, донька у мене була буддисткою. Я це сприймаю. І колись мене це врятувало. У мене були особливо складні періоди і в театрі, і в особистому житті...

Почнімо з театру. Зовсім юною вас помітили і запросили з глибинки в столичний театр. Ви вийшли на головну театральну сцену України на початку 50-х…

Те, що я потрапила в театр Франка, – дарунок долі. З периферії, з пересувного театру… Моїм першим режисером був Амвросій Максиміліанович Бучма. Це людина, яка стала для мене взірцем. Не тільки як актор, майстер, а саме як людина. Він тоді був вже відомим на весь Радянський Союз.

І це було щастя, що я відразу потрапила в руки Бучми. Важко передати. Банальних слів не хочеться говорити. Але я смію говорити, що він мене любив. Навіть коли була не моя сцена, він садив мене біля себе і пояснював, як треба грати. Якби я потрапила в руки когось іншого, не уявляю, якби я прижилась у театрі. Ходила по сцені – не дихала. Тут Бучма, тут Юра... І саме Бучма вживив мене в цей театр. Я органічніше стала почувати себе.

«Бувало, прихильники питали: «А що, ця актриса померла?»

Який з періодів був для вас найщасливішим у театрі Франка?

Саме ось цей період перших 20 років. Коли я грала в «Не судилась», «Безталанній»...

Окрім Бучми, кому ще завдячуєте?

Борису Балабану (театральний режисер, працював у театрах «Березіль» та ім. Франка – «Главком»). Він створив систему освіти для молодих акторів. Говорив: «Ви повинні бути особистостями, повинні стільки увібрати в себе, в свою душу, щоб потім було що віддавати». Вимагав, аби ми читали усі новинки. Тільки з’явився роман «Три товариші»: «Ви прочитали?» Хтось приїздив у столицю зі знаменитостей – він терміново відправляє нас на цей концерт, виставу...

Потім, коли прийшов Мар’ян Крушельницький (головний режисер театру Франка у 1952—1963 рр. – «Главком»), в театрі склалось двовладдя: з одного боку – Гнат Юра (художній керівник театру Франка у 1920-1961 рр. – «Главком»), з іншого – Крушельницький. Колектив роздерся на дві частини. Виникло два угруповання. А для мене і той авторитет (Гнат Юра брав мене на роботу), і той авторитет (Крушельницький ставив мене у приклад студентам). А я і ні туди, і не сюди. Так зіпсувала стосунки з обома. Мені дуже легко було підтримати кожного з них, але стати проти когось з них я не могла.

Коли Крушельницький робив розбір вистави, це було поєднання мистецтва і науки. Все було в чіткому визначенні. Не щось там просто про натхнення, яке прийшло. Натхнення треба було вкласти у певні рамки. Я для себе потім це визначила так: баский кінь і вершник, який може володіти цим конем. Емоції – баский кінь, а раціональне підхід – це наука.

А останній із Могікан – Володимир Скляренко (художній керівник та головний режисер театру Франка у 1962-1967 рр. – «Главком»). Згадую, як я робила з ним «Марину» (драма Миколи Зарудного – «Главком»). Там був момент коли героїня божеволіє. І в мене цей момент не виходив. Вже й прем’єра. А режисер мовчить. Я переживаю. І лише десь на п’ятому показі він несподівано каже: «Ось це те, що треба!». Я питаю:

– А досі були не те, що треба?

Не те!

А чого ж ви нічого не казали?

Бо якщо довго терти в одному місці, то дірка буде...

Розумієте, поєднання мудрості і вимогливості водночас. Він же не відпустив мене, і не сказав, що все добре. Він спостерігав. І таки дочекався свого. Це моє щастя, що я пройшла через руки таких режисерів. Вони мене любили, я в їхніх виставах грала. Це був найщасливіший період мого життя. Період, коли мене порівнювали в рецензіях із Заньковецькою.

І от всі ці режисери, яких я перелічила були не лише учні, а й соратники Леся Курбаса (український режисер, актор, теоретик театру, драматург, розстріляний у 1937 році – «Главком»), це була його школа: відточений малюнок гри, дуже велика увага пластиці.

Гнат Юра вважався антагоністом Курбаса. Який слід він залишив у вашій пам’яті?

Гнат Петрович був дуже талановитою людиною, але він йшов більше від емоцій. Вони в нього були дуже потужні. Він був великим актором. І це йому допомагало в режисурі.

А потім, коли прийшов Сміян (Сергій Сміян – головний режисер театру Франка з 1970 по 1981 рік – «Главком»), все обірвалось…

Настав період, коли я майже 10 років не грала. А я була ще молода, мала сили і досвід. Бувало, прихильники ставали у фойє біля мого портрету і питали працівників театру: «А що ця актриса померла? Чого ж ми її не бачимо?»

Чим було викликане таке ставлення нового керівника до вас?

Новий режисер відразу почав розчищати простір для своєї дружини (актриси Валентини Сміян-Берізко – «Главком»). Зірвали присвоєння звання Народної артистки, переконавши Мінкульт, що я ще молода… Натомість мені дали почесну грамоту Верховної Ради, яка давала мені право на персональну пенсію, до якої мені було ще далеко…

А далі був ще й такий випадок. Мене запросили на декаду українського мистецтва в Білорусь, а після цього знову висунули на звання Народної. Потрібно було лише маленьке погодження від театру Франка. І от Сміян збирає партбюро і попередньо всіх інформує, яке рішення треба прийняти. Коротше, всі повторюють: вона не достойна. І тільки один хтось із оркестру утримується. І через роки саме цей учасник того засідання мені про це розповів. Всі ті люди у житті зі мною спілкувались, посміхались, а я й не уявляла, як вони зі мною вчинили…


1960 рік – Галині Яблонській присвоєно почесне звання Заслуженої артистки УРСР. 1982 рік – Народної артистки УРСР
1960 рік – Галині Яблонській присвоєно почесне звання Заслуженої артистки УРСР. 1982 рік – Народної артистки УРСР

Чи траплялись у той час історії, які тепер називають словом «харасмент» – домагання режисерів, керівників до актрис? Минулого року прогримів скандал через звинувачення на адресу Народного артиста і педагога Володимира Талашка. Студентки, які навчались у нього, почали одна за одною повідомляти про такі факти.

Саме Сміян спочатку і спробував класти мені руку на «не те місце», але я дала зрозуміти, що мені це не цікаво, і спроби не повторювалися. Такі знаки уваги мені були байдужі, бо я любила свого чоловіка, це було неприйнятно – з розрахунку я нічого не можу зробити. Більше прямих домагань у театрі не було.

Але був випадок поза театром. Дуже відомий наш кінорежисер запрошував мене на пробу. Я – молода, красива. Заходимо до нього, бачу, він – раз! – ключиком закрив кабінет зсередини. Я все зрозуміла. Господи, думаю, що ж мені робити? Ну, ніяким боком він не подобався. Як же вийти з ситуації, щоб уникнути всього і не зіпсувати стосунки. На моє щастя, йому в цей момент подзвонили. І це була розмова, яку він не хотів, аби хтось чув. Він відвертається, відходить від мене. І я тихенько до дверей: відкрила і втекла. Через багато років, коли ми зустрілись у (лікарні) Феофанії, він це пригадав:

Що, Галю, втекла від мене?

Ну, й злопам’ятні ви.

Так і посміялись над цим.

В одному з інтерв’ю ви пригадували, що деякі актриси таки носили на роботу у себе в сумочках простирадла…

Бувало. Тепер вони дуже великі актриси. Переможців не судять...

А як щодо службових романів? Багатьом акторам вони дають і натхнення, і сили, комусь – «дах» у театрі.

Зізнаюсь. Один раз у мене була спроба з моїм другом (другом він став потім). Ми зустрілись на якійсь квартирі, але у нас нічого не вийшло. Потім ми реготали, я потоваришувала з його дружиною. Так ми хотіли стати любовниками, але нічого не вийшло. Я зрозуміла, що це не моє.

А за покликом серця було, коли вже стосунки з чоловіком зіпсувались. Колись пересіклись поглядами у тролейбусі. І це та історія, про яку я розказую у «Самотній леді»: «Ми зустрілись поглядами і все зникло, лишились тільки ми удвох на цілий світ». Виходжу я і він виходить, такий красивий, йдемо разом, мовчимо…


Вистава «Самотня леді»: У старій квартирі мешкає відома в минулому актриса. Єдина рідна жива душа – племінниця Вірочка. Галина Яблонська у 2014 році стала Лауреатом премії «Київ» імені Амвросія Бучми за виконання ролі Олесі Богданівни у цій постановці (фото: ft.org.ua)
Вистава «Самотня леді»: У старій квартирі мешкає відома в минулому актриса. Єдина рідна жива душа – племінниця Вірочка. Галина Яблонська у 2014 році стала Лауреатом премії «Київ» імені Амвросія Бучми за виконання ролі Олесі Богданівни у цій постановці (фото: ft.org.ua)

«Чоловік спав і бачив, щоб я кинула театр»

Але в театрі ви не мали ні «даху», ні коханця, ні покровителя... І за це згодом поплатились?

Так, і не раз. Нікого в мене не було. Був тільки чоловік, який спав і бачив, щоб я кинула театр. Через це я не знімалась також і в кіно.

Ви знаєте, що у фільмі «За двома зайцями» мала зніматися я? У розкладі режисера навпроти Проні Прокопівни спочатку значилась Яблонська. Мені принесли сценарій, а я не читаючи його віддала назад. Тому що знала: треба їздити в експедиції, дома будуть скандали. А вже коли я інакше почала ставитися до цього, мене теж запрошували, за часів Незалежності, але це все були російськомовні фільми, і я відмовлялась. Принципово.

Був ще один випадок, як ви кажете про «дах»…

У нас була знаменита вистава «Для сімейного вогнища». І в чергу там грали Ольга Кусенко і я. Ольга була дружиною Тарапуньки (легендарний радянський комік Юрій Тимошенко – «Главком») він її возив на гастролі, у круїзи навколо Європи. Нам таке у той час і не снилося. Вона нас обдаровувала: духи, помада... І Кусенко через це грала, коли прийдеться, а в основному була задіяна я. І от кіностудія робила запис найкращих вистав. Не фільм, а саме записували виставу. Кіногрупа обирає саме мене. Запрошують, шиють костюми… І ось вже завтра має бути зйомка, і раптом відбій. Ольга Яківна пішла в ЦК партії, де у неї були всі знайомі. Зйомку зупинили: наказ ЦК партії: знімати Кусенко, а не Яблонську. Знімальна група три дні бойкотувала це рішення. І потім викликали директора кіностудії: «Ви що хочете, аби вас всіх розігнали?». І знімалась таки Ольга. А вже коли вони знімали фільм «Франківці», то таки ставили мій монолог з цієї вистави.

Тобто вплив Тарапуньки був аж настільки великим?

Оля з Юрою їздили на дачі до керівників республіки. Був дуже показовий випадок: за кулісами під час якоїсь з вистав актриси ділились порадами, як пекти торт. Жінки ведуть бесіду між собою. І от Оля між іншим зауважує: «А ми, коли були на дачі у Коротченка (а це голова ЦК партії України), так нас пригощали…». Всі це почули, зафіксували, а дружина Гната Юри відразу побігла до нього і заголосила: «Юра, що ж ти Олі не даєш грати, вона он буває на дачі у самого…».

Зрозуміло, що з ЦК партії тоді ви не могли воювати, а чому терпіли таке ставлення чоловіка до вашої професії. Відмовитися від пропозиції знятися у «За двома зайцями»...

Я його сильно кохала. Приносила себе в жертву. Показовий випадок: Наталія Ужвій (легендарна прима театру Франка – «Главком») запрошує обраних на свій день народження. В їхньому числі й я. Але мій чоловік на хоче: «Я что, этих клоунов не видел? Я не пойду». Раз не йде він, то і я не йду. І Наталя Михайлівна відразу віддалилась. А я навіть не вибачилась. Не могла правильно зорієнтуватися.

«Мене врятувала езотерика, Реріх і працівник сцени»

Ось так ми дійшли до складного періоду в особистому житті. Ви наголосили, що сильно кохали свого другого чоловіка, з ним виховували двох дітей. Він був пілотом. Що спричинило кінець цього кохання?

Складний період в особистому житті наклався на проблеми в театрі. Одного разу чоловік зі своїм другом у нас дома на кухні розмовляли, випивали. Вже було пізно і я пішла відпочивати. Йшла до коридору і випадково почула: «Ну, не люблю я ее. Мне ее просто жалко…»

Коли я почула ці слова... Вхопилась за пальто, яке висіло… Думала, що впаду. І в цей момент вся ця любов до нього вилилась з мене. Залишилась порожнеча.

І ось так я опинилась у психологічній ямі. У театрі мені не дають ролей, я нічого не роблю. У шлюбі – заради чого я? Чоловікові теж не потрібна. І я вирішила покінчити життя самогубством. Накупила вже снодійного. Але Господь мене вів через всі ці випробування до якогось просвітлення.

Як вихід ви знайшли?

У нас в театрі працював робітником сцени маленький худенький хлопчина. У той час я грала короткий епізод у «Макбеті» – роль Леді Макдуф. Її чоловіка вбили, і вона вже знає, що зараз позбавлять життя і її, і її сина. Німий крик, вона пригортає сина, вступає оркестр з таким трагічним мотивом і завіса. В цей момент треба зійти зі сцени і хтось мені мав подавати руку. Це був той хлопчина. І якось він мене чекає після вистави: «Дозвольте, я вас проведу? Ось хотів дати вам почитати». Дає мені «Живу Етику» Реріха (релігійно-філософське містичне вчення – «Главком»), згодом – ще щось такого ж змісту… Потім (Олену) Блавацьку (прихильницю теософії – релігійно-філософських містичних та окультних вчень – «Главком»).

Він відкрив мені езотерику, яка в той час була заборонена. І я раптом зрозуміла: досі переді мною була стіна, і тепер ця стіна розступилася. Я побачила справжній світ. Зрозуміла, що жертвувати життям через те, що чоловік мене не любить, не варто. Зрозуміла: він мене не любить, так тепер і я ж вільна. Раніше я була як на ланцюгу.

Але з чоловіком ви так і не розлучились…

Подавала на розлучення. Не дав. Двоє дітей, я в театрі... Мені дійсно було б важко. У нас була розкішна квартира на Рейтарській (вулиця у самому центрі Києва – «Главком») – чотирикімнатна. Ми її розділили і таким чином мешкали під одним дахом, але окремо. А потім він тяжко захворів. І мені вже просто по-людськи було його шкода. На той момент ми вже, правда, роз’їхались. Але я його підтримувала до кінця життя. Я була прикріплена в Феофанії як Народна артистка, і чоловік мав право там теж обслуговуватися.

Ось так мене врятувала езотерика, Реріх і цей хлопчик – працівник сцени. А чому він? Виявляється, у цей період він був студентом художнього факультету, але почав сліпнути. Теж схилявся до суїциду. І біля нього опинилась людина, яка показала йому цю літературу. І ось так ця дитина врятувала й мене. Потім навіть про нас плели плітки-нісенітниці в театрі. Але я дякую долі за ту зустріч.

На крихкій межі обвалу врятуватись шансів мало

То ж розслабся і лети,

і, можливо, до мети донесе тебе на крилах та енергія стосила,

що у Всесвіті панує усе бачить, знає, чує

і планети обертає, і билинку опікає

То лети і не вагайся, легко силі цій віддайся,

лише дбай, щоб духом ти був достойний висоти.

Це ваша поезія?

Так.


Галина Яблонська має статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС
Галина Яблонська має статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

У розпалі 71-й для вас сезон у театрі Франка. Ви знову на афішах в головній ролі.

Так, договір з театром підписаний на рік.

Нонна Копержинська пішла на пенсію після 70. У книзі найвідомішого українського театрального критика та журналіста Олега Вергеліса, присвяченій цій актрисі, зазначається, що це був дуже сильний удар для неї…

Так. Вона ще могла вражати на сцені. Я дуже дружила з Нонною Кронидівною Копержинською, і ми були в трупі чи не єдині, хто не був членом партії. Я – тому що, коли закінчила комсомол, вирішила, що ще недостойна йти в партію, ще нічого не зробила такого. А потім, коли я побачила, що вироблялось з цією партією, коли Сміян зірвав присвоєння мені звання, то про яку партію можна було говорити?

А Нонна була дуже відкрита. Вона теж не зіграла багато ролей, які могла б зіграти. Їй давали лише якісь характерні ролі, а вона прагнула більшого. Наприкінці кар’єри вона врешті отримала жадану роль: грала лише у постановці «Візит старої дами» по черзі з іншою актрисою. І їй дали лише якусь там 20-ту виставу зіграти. У підсумку вона вийшла у цій роль всього кілька разів і потім її відправили на пенсію.

Ви щасливі, що можете реалізовувати себе в той життєвий період, коли Копержинській і багатьом іншим видатним артисткам не давали цього робити?

Можу сказати, що у мої складні періоди в театрі мене рятувала громадська робота. А ювілей до мого 80-річчя організувала громадськість. І лише потім, після ювілею в іншому місці, театр був змушений якось реагувати.

Коли наближався мій пенсійний вік, я собі думала, що в якомусь селі оселюсь і в клубі займуся самодіяльністю. Такі думки виникали не просто так. У радянські часи Спілка театральних діячів (Українське театральне товариство) проводили фестивалі аматорських театрів, і я була членом журі, писала рецензії.



А як ви поясните таке спостереження: дуже часто вистави, які не мають успіху у глядача, отримують престижні театральні нагороди. Ці відзнаки «для своїх»?

Я теж не розумію.

Маю одне прохання до Михайла Захаревича (генеральний директор – художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка – «Главком»). Хотіла б забрати з собою виставу «Самотня леді». Проситиму, аби він списав її і подарував реквізит, костюми. Я хочу з цією виставою проїхати Україною. Всі запрошують – грала, де б хотіла.

Чи стикались ви з ейджизмом у театрі? Вас дискримінували за віком?

Пригадую випадок. Ведучими вечора до 100-річчя Івана Франка мала бути я і Станкевич (ровесник Яблонської, Народний артист Станіслав Станкевич – «Главком»). Потім все поміняли: ведучими стали Поліна Лазова і Лесь Задніпровський (Народні артисти, актори театру Франка – «Главком»). А нам зауважили: ви будете в фіналі – з віршем Ліни Костенко. Я цей вірш вчу і уже перед самим дійством, на останній репетиції, нам кажуть: і цього не буде. Навіть таке побоялися дати.

До речі, на цей вечір до сотої річниці театру завітав президент…

Так. А я навіть не потрапила у кінокадри історії театру. І коли я спитала, чому мене там нема, мені відповіли: так ми ж там мертвих показували. То ви мене спеціально вирізали, чи як? Я з цими мертвими працювала, і з Бучмою, і з…

Ейджизм – це проблема не лише стосунків з керівництвом, інколи й від колег можна зазнати образ. Ви відчували таке на собі?

У той вечір 100-річчя запам’ятала лише таке: мене нагороджували за довголітню працю, вносили у Книгу рекордів… Звучали цифри про кількість моїх років на сцені і в цей момент весь зал піднявся і цей момент найщасливіший.

Кого з молодих франківців ви б виділили?

Мені подобається Печериця (Олександр Печериця, Заслужений артист, партнер Яблонської у виставі «Самотня леді» – «Главком»). Віра Зіневич, донька (Народного артиста) Василя Мазура. Вона в «Таїні буття» грала молоду Ольгу, а я – літню.

Зіневич також була вашою партнеркою у виставі «Сторонні серед нас», яку нещодавно також зняли з репертуару. Це дуже особлива вистава, в якій якраз театр зібрав найстарше покоління акторів. І цей ансамбль виявився напрочуд вдалим, а тема дуже актуальною – стосунки поколінь, життя з хворобою Альцгеймера. Ці теми нині дуже популярні у світовому кіно та театрі.

Дуже щемливий момент трапився з цією виставою. Одну з ролей у ній виконувала актриса Зінаїда Цесаренко, її героїня у фіналі йшла з життя. І так сталось, що актриси не стало буквально після прем’єри

Вона прекрасно грала.

Які з нових вистав у театрі Франка ви б порадили глядачам?

«Коріолан» (режисер Дмитро Богомазов – «Главком») – одна з небагатьох нових, яка несе в собі щось. Там є моменти для прозріння.


Галина Яблонська заснувала та очолила Міжнародну Лігу «Матері і сестри – молоді України»
Галина Яблонська заснувала та очолила Міжнародну Лігу «Матері і сестри – молоді України»

Є роль, яку ви не встигли реалізувати і за цим шкодуєте?

Колись я грала Регіну у «Перехресних стежках» Франка. Режисер Гіляровський дуже сміливі постановки робив. Ця вистава була дуже громіздка постановочно, багато епізодів. Там не вистачило художника, який би реалізував це. Вистава не дуже довго йшла, хоча критики її оцінювали добре. І навіть розглядалось питання їхати з нею на гастролі у Москву. Я вважаю, що ту роль я недограла, недовідкрила.

А яких ролей ви так і не дочекалися?

Були й такі. У нас в театрі була блискуча вистава «Візит старої дами». Художник – Данило Лідер. Я там зіграла другорядну роль – дружину Іда. Це був період, коли я вже майже 10 років не грала при Сміяні. І коли прийшов Данченко (Сергій Данченко керував театром Франка у 1978-2001 роках – «Главком»), він дав мені цю роль. Але мені дуже подобалась головна роль – Клер Цеханасян. І нині є ймовірність, що я таки зіграю Клер, але вже не в театрі Франка...

Звання «Народної» суттєво впливає на розмір вашої пенсії.

Слава богу, у мене непогана пенсія за вислугу – 18 тис грн.

Звання також якось впливає. Крапельку. Я ще й повний кавалер ордену княгині Ольги. Це теж додає. Але там щось одне виключає інше. Тобто, якщо ти за одне отримуєш, то за інше вже не можеш. Я вже в це не вникаю і не слідкую. Загалом це непогана пенсія, я можу утримувати свою сім’ю.

Розкажіть, про близьких людей, які вас оточують щодня.

Після того, як донька одійшла, ми всі осиротіли.

Я живу з родиною сина. Він тяжко хворіє. Тепер прагну реалізуватись в онуках. Рада, що онук може займатися завдяки моїй підтримці. А ще у нас народилась донечка Злата, це вже точно буде актриса. Їй зараз три роки.

Старший онук, доньчин син, зараз у Тайланді. Там для його здоров’я найкращий клімат. Працює в IT. Його дружина – тайка.

Маєте вже й правнуків.

Так, правнучку Кірочку.

Ролі Галини Яблонської у театрі Франка

  • Галя «Назар Стодоля» Тараса Шевченка;
  • Марина в одноіменній п'єсі М.Зарудного, за мотивами Шевченка;
  • Олена «Глитай або ж павук» Михайла Кропивницького;
  • Катерина «Не судилось», Маруся «Маруся Богуславка», Галя «Лиха доля» Старицького; Софія «Безталанна», Маруся «Житейське море», Василина «Суєта» Івана Карпенко-Карого;
  • Регіна «Перехресні стежки», Анеля «Для домашнього вогнища», Настя «Украдене щастя» Івана Франка;
  • мадам Консепсіньйон «Камінний господар», Гелена «Касандра» Лесі Українки;
  • Леді Макдуф «Макбет» Вільяма Шекспіра;
  • Ольга «Тил», Ольга «Веселка» Миколи Зарудного; Катря «Фараони», Доброніга «Камінь Русина» Олексія Коломійця;
  • Чайка «Банкір», Вероніка «Сторінка щоденника» Олександра Корнійчука;
  • Васілуца «Каса маре» Іон Друце, Олеся Богданівна «Самотня леді» Ігоря Афанасьєва, Ольга Франко «Таїна буття» Тетяни Іващенко.

Микола Підвезяний, «Главком»


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі ()
1000 символів залишилось

Читайте нас Google News Telegram

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies