Ілюзія нормальності

Сьогодні вперше з початку війни заправив майже повний бак бензину. Причому, пальним, купленим через додаток ще два місяці тому.

Здивувався, що до заправки, де місяць тому стояли кілометрові черги, зараз – порожньо. Здавалось би, це ж нормально, так же й має бути? Але зараз ця «нормальність» напружує. Як і інші, звичайні і прості речі.

У Києві вже два дні немає сирен і щодня стає все більше дітей. З мого вікна видно, як на стадіоні вони грають у футбол. Там, де ще місяць тому тренувалися мобілізовані новобранці.

В улюбленій кулінарії знову почали робити шість видів млинців. І з вишнями теж. І запікати рибу, якої не було у квітні і травні. А увечері на лавці біля турніків двоє п‘янчуг на весь двір годину горлопанили, з‘ясовуючи стосунки. І ще – знайома тітка знову возить з села домашні помідори на продаж...

Життя ніби як і йде, та водночас ніби й зупинилось. Бо ілюзія нормальності – все ж ілюзія. І тумблер війни ніхто не вимкнув. Передбачаю, що головні битви ще попереду.

Я не хожу в кіно, за цей час аж раз був у ресторані (на робочій зустрічі) і жодного разу не купався. Здебільшого всі емоції тримаю в собі. І війну цю тримаю в собі теж. Думаю, що у психологів роботи – не початий край. На роки вперед.

Єдине, що допомагає видихнути – це біг. Як раніше.

Але усю іншу «нормальність», яка ніби-то повертається, організм геть не сприймає. Аж до того, що жодна з початих трьох книжок так і дежить на полиці з лютого.

Планів, як не було, так і нема. Крім одного – дочекатися тих, хто пішов на війну.

А поки війна не закінчилась, картинка ніби-то «довоєнного життя» нагадує сон, майбутнє – як стіна сьогоднішнішнього дощу.

Піски. Авдіївка. Повідомлення хлопців про ворожу арту, яка зачищає все «під нуль». Ось це є справжня реальність, яка не йде з голови. Саме вона вимагає діяти там, де можеш.

Ще тисячу на дрони, ще пару тисяч на авто. Ще кілька ефірів і включень. Ще кілька консультацій для іноземних журналістів…

І шалене очікування дива та закінчення війни саме так, як ми мріємо.