Нормальні люди про війну розповідати не люблять

Захотілося продовжити та розвинути думку одного побратима.

Є кілька причин, через які нормальні люди не люблять розповідати про війну.

Причина перша загальновідома: на війні буває брудно і страшно. Не хочеться згадувати, як тобі було лячно, не хочеться згадувати, як гинули друзі. З протилежного боку – не хочеться згадувати і про те, що доводилося робити тобі самому, коли життя змушувало бути трішки не лицарем.

Причина друга: тобі завжди здається, що ти міг зробити більше. Чи краще. Чи не профакапити тут і там. Соромно.

Але є й причина третя. Війна завжди сповнена дурості, тупих помилок, які вартують життів. Інколи це твої помилки. А інколи не твої. Вогонь по своїх, невчасно віддані накази, тупа поломка машини, через яку ти не зміг доїхати вчасно. Ця тупість війни, перетворюючись на жертви, стає ще тою психотравмою.

Тому нормальні люди не люблять переповідати свій польовий досвід. Особливо якщо він мав стосунок до безпосередньої вогньової роботи.

Тож якщо ви бачите людину, яка аж захлинається, так розповідає про те, як воювала, і розповідь ця схожа на пригодницький роман, а не на вульгарну трагікомедію з елементами трешу – скоріш за все, перед вами брехун. І йому потрібні ваші гроші, ваша вагіна чи ваші оплески. Можливо, все разом.