Яка країна, така й література

17 вересня 1939 року Радянський Союз відповідно до угоди з нацистською Німеччиною напав на Польщу.

Але я не про це. Я про російських письменників. Того ж дня відбулися збори московської організації Спілки письменників СРСР, які одностайно підтримали вторгнення. А вже через два дні «Правда» надрукувала вірш, що так і називався «17 вересня 1939» молодої поетеси Маргарити Алігер:

...С миром говорила Справедливость

На великом русском языке...

Це про напад на Польщу. Що ж, яка мова, така й справедливість. Або навпаки. І понеслося. Лише в тому ж числі «Правди» ще 38 статей, віршів, оповідань на польську тему. І потім також. І в інших газетах також. Хто тільки з радянських письменників не зганьбив себе тими публікаціями! Що змусило їх? Страх смерті? Навряд, адже не розстріляли б, якби промовчали. Швидше за все їх спонукало бажання догодити владі, прислужитися їй.

Що змусило московську «Літературну газету» редакційною статтею «Провокаційна вихватка міжнародної реакції» відгукнутися на Нобелівську премію Бориса Пастернака?

Що змусило Шолохова, Федіна, Леонова, Катаєва, Тихонова, Твардовського та інших російських письменників оприлюднити відкритий лист, адресований французьким письменникам, які протестували проти радянського вторгнення в Угорщину? І що змусило через два дні інших радянських письменників - Шагінян, Антокольського, Еренбурга, Саянова, Полевого, Луговського, Ніколаєву просити редакцію «Літературної газети» долучити їхні підписи до того ганебного листа?

Зрештою, що змусило Пушкіна до написання «Клеветникам России»?

Євген Євтушенко мав рацію: поет в Росії більше, ніж поет. Він ще й донощик і співучасник злочинів російської влади.