Яку помилку Україна зробила у 2014 році

Історія вчить тому, що вона нічому нікого не вчить. Але в нашому випадку, аби засвоїти уроки історії, не треба читати підручники про 17 сторіччя, 18 чи 19.

Всі уроки новітньої історії – більш ніж свіжі: вони на відстані восьми років назад, вони припадають на те саме покоління, яке відтоді й зараз перебуває на війні, на одній і тій же історичній тяглості. Історія наче просить нас по гарячих слідах, не відкладаючи на 50 років уперед, виправляти тут і зараз усе те, на чому попеклися й чого не доробили в 2014.

Я постарався провести прямі алюзії, аналогії й паралелі з 2014 роком. Бо це вже було. Був такий самий небачений підйом нації внизу – і дещо інші процеси в тих, хто на сцені. Була найкраща частина суспільства на авангарді історії – й безліч тих, хто просто чекав збоку і навіть не думав мінятися чи українізуватися. Був той самий (ідентичний!) список пунктів, що не на часі й що треба було відкласти в довгу шуфляду на ефемерне потім.

Урок 2014 року дуже простий: недобитий ворог пізніше нарощує кігті й ікла

Ворогові лишили грунтик для всього російського – і ось уже все російське накриває вогнем усю країну.

Між «не на часі» й новою війною – вісім років. Нам тоді говорилося, що тотальне очищення від попередньої системи не на часі, українська мова не на часі, рухати московський патріархат не на часі, колаборантів у себе під носом розвінчувати теж, рвати всі наявні зв’язки з росією не на часі, всілякі рунети-рутуби-румузики най будуть собі, потрібно повільно, обережно й бажано ніяк.

Хоча здорова логіка підказує: найрішучіші дії проти ворога (і всього ворожого) слід здійснювати в момент найвищого піднесення народу, а не потім, колись-там, пізніше якось.

Це вже було. Нам ніби зумисне пальцем тримали час на циферблаті історії. Ось вона, історія, підсуває повторний іспит. Той самий ворог, той самий білет.