Найбільша пастка розуміння сучасної війни

Ця війна в історії буде особливою. Вона буде в деяких аспектах першою війною епохи метамодерну.

Коли поряд із розриваючими від російських ракет житловими кварталами буде працювати яскраво прикрашена кав'ярня, а дописувачі instagram будуть обирати брендовий одяг, проживаючи поряд із людиною, яка втратила рідню.

Коли споглядаючи новини руйнувань, громадянин на наступний день йде в оперу чи в театр. Або коли займається корупційними діяннями, а у телевізорі перетворюється у найпатріотичнішого політика. Коли ти волонтериш на славу, але маєш особистий брендовий бізнес-розрахунок або конвертуєш її у політичий вплив.

Або коли людина відчайдушно і публічно буде вимагати відновлення кордонів 1991 року, але нічого для цього не буде робити особистим внеском, страхуючи себе від мобілізації. Оксюморон? Парадокс? Дихотомія?

Найбільша пастка розуміння сучасної війни – притянути історичні аналогії, свідками яких були наші покоління (Друга світова, радянсько-афганська, військові конфлікти на пострадянському просторі) чи конфлікти значно ранішніх періодів до цієї російсько-української. Це величезна помилка. Адже минулі конфлікти не проходили в медійному режимі живого часу під кайфове споглядання мільйонів.

Викиньте всі оці підручники історії, вони не про цю війну. Від слова «взагалі». Не потрібно тягнути з Другої світової поведінкові патерни чи рамки реакцій, бо коли вона відбувалась – не було ні facebook, ні instagram, ні telegram, ні tiktok. Не було оприлюдненої множинності егоїстичних поведінок і реакцій.

Породжується дві війни. Одна – гаряча, реальна, суперечлива, неописова і невідома широкому загалу. В ній – несмартфонне буття дії, яке не може бути зображено. Інша – війна в оптиці медіа, штучна, піарно-обрамлена, відмежована від реального світу, представлена у персональних асоціаціях кожного і збита у споживацькі категорії.

Проблема в тому, що першу війну неможливо завершити без комбінації переможно-поразкових обставин в другій.

Тому у дуже багатьох виникає когнітивний дисонанс між цими двома ешелонами, які йдуть поряд. І неможливо дати адекватну відповідь на поведінку співвітчизників, які живуть з подвійною мораллю, пристосуванською логікою, приймаючи правила метамодерну. Тому через підручникові сприйняття війн йде критичне нерозуміння того, що відбувається.

Це (і багато що ще) підриває прийняття цієї війни як важливої. Реальної і справедливої. Бо треба якось дати відповідь кожному українцю в цій жорсткій картини таким дріб'язковим «аномаліям» як хабар ТЦК чи ВЛК, корупція в системі оборони, ухиляння від мобілізації, показове сибаритство частини цивільних, розтянута і обмежена допомога Заходу в умовах, коли країна на волосинці. І багато-багато чого ще...

Війна стала нормою у повсякденному житті людей. Найстрашніше те, що в її умовах, виявляється, можна спокійно і навіть комфортно жити, народжувати, подорожувати і насолоджуватись життям, заховатися в свій світ і віднайти моделі виживання. А якщо у цій війні суспільствам так легко і стерпно органузувати тлінне буття (західним і російському – значно легше, українському – певним великим групам), то навіщо тоді її завершувати?

Продовження війни стало безризикованим сценарієм для Путіна – фанатичного ініціатора цього колективного світового стресу. Продовжуючи її – він нічого не втрачає. Ні на рівні першого ешелону, ні на рівні другого.

А що Україна? А у нас вибору, насправді, немає.