Ікона української культури. Пам'яті Ніни Матвієнко

Матінка-берегиня української пісні. Ніна Матвієнко – це ікона української культури!

Таким би мало бути перше речення, якби я збирався писати для модних таблоїдів або популярних олігархічних телеканалів. Тому що це правда – і навіть звістка про смерть знакової артистки на сайті tsn.ua опублікована ніде інакше, як в розділі «Гламур».

Але життя співачки, яка вийшла із самої гущі народу, було далеко не гламурним. Бо які можуть бути статки в сім'ї де одинадцятеро дітей, а ти десь посередині?

Їй пощастило з мамою, яка надзвичайно любила українську пісню – і змалечку привила Ніночці любов до неї. Її шлях не був наперед визначений багатими батьками, тому Ніні довелося починати з самого низу, з робітничого середовища. Але, слава Богу, її молодість припала на ті часи, коли талант ще не був несуттєвим додатком до фінансових можливостей – і саме завдяки лише таланту можна було «вийти в люди». Так і сталося – Ніна прослухалася у студії культового на той час хору імені Верьовки – і її зарахували. Спочатку взяли як співачку хору, де вона прослужила пару десятиліть, а далі як яскраву солістку, яка знала сотні українських народних пісень і мала такий чарівливий голос від якого завмирало серце і простого селянина з глибинки, і у політика №1 тодішньої України.

Так, її помітив політикум, бо просто не міг не помітити! У той час яскрава українськість ще цінувалася, хоча й мала до певної міри декоративне значення. Але далі пішли сольні концерти, виступи у складі тріо «Золоті ключі» разом із Марією Миколайчук та Валентиною Ковальскою, зйомки у незабутніх фільмах разом із знаковим українцем Іваном Миколайчуком.

Родина Ніни Матвієнко, де були чоловік-художник Петро Гончар та трійко діток – два сини та донька – не заважали кар'єрі співачки – і згодом вона досягла найвищих вершин пошанування – стала Народною артисткою України, орденоносицею, Героєм України, об'їздила з гастролями ледве не цілий світ.

Але, варто зазначити, що Ніна Матвієнко попри її високий соціальний статус в Україні, залишалася досить скромною і комунікабельною людиною, яка завжди мала свою думку на все, в тому числі й на політичні події. І їй прощалося багато що. Варто їй було лише вийти на сцену і заспівати – і серця можновладців танули, як пломбір на сонці. Бо істиний Талант завжди цінувався в Україні – принаймні до останніх часів, коли почалася тотальна підміна цінностей.

Загалом, сукупність її людських і професійних якостей давала їй ту притягальну магію, яку прагнули використовувати політики і митці різних поколінь, а вона легко йшла на будь-які творчі колаборації – чи то з тандемом авторів: Ігор Поклад – Юрій Рибчинський, чи то з композитором Костянтином Меладзе. Хоча її основою все ж був величезний репертуар українських народних пісень – обрядових, побутових, купальських, козацьких та інших безцінних артефактів української пісенної культури.

Відхід особистості такого рівня викликає величезну тривогу і роздуми про майбутнє української культури. Чи з її відходом не буде перегорнута остання сторінка поваги і любові до народної пісні? Чи будуть мати можливість молоді співачки, котрі були її ученицями і, по суті, є її продовжувачками, бути представленими в культурному інфопросторі так же активно, як і їх велика попередниця? Чи взагалі в Україні існує якась традиція фіксації даних про творчий шлях найвидатніших творчих особистостей? Особливо, з покоління мистецьких титанів, яке так трагічно відходить на на наших очах!

Ще пару десятків років тому про людей такого рівня обов'язково писалися монографії – і за цим неухильно слідкувало Міністерство культури, Академія Наук України. Бо саме в такій монографії докладно розбирається кожний життєвий етап і кожний культурний артефакт, створений особистістю. І це та основа культури, без якої абсолютно все буде підмінене, розмите і знищене поколінням новітніх псевдореформаторів...

Перечитав ще раз усе, написане мною тут – і пересвідчився, що це не схоже на якусь чергову епітафію. Життя продовжується – і люди йдуть від нас назавжди, але мають залишатися у пам'яті. І колись, створюючи свою автобіографічну книжку, я обов'язково згадаю про ті цікаві і зворушливі сторінки особистого спілкування з Ніною Митрофанівною.

А поки що лише скажу – прощавайте, наша Матінко-Берегине української культури. І хай ваш щемливий голос ніколи не зникне з нашого інформаційного простору.

Бо тоді зникне Україна.