Найголовніший урок російської агресії

В ефірі британського радіо британського міністра оборони спитали, чи нормально то буде, якщо Україна завдаватиме ударів по російській території. Завважимо, не просто так спитали. Британських колег це цікавило суто з британської точки зору: а що, як для цього використають нашу ж, британську, зброю? Якою тут є наша, британська, позиція?

Відповідь міністра читачам цих рядків вже, напевне, відома з новин. Міністр пояснив, що а) зброєю розпоряджаються ті, в чиїх вона руках, б) Росія здійснила на Україну військовий напад, а на війні як на війні.

Строго кажучи, тут і новин-то ніяких нема.

Втім, російське міноборони терміново випустило аж цілу спеціальну заяву. Де повідомило, що Лондон «прямо провокує» Київ, і що «у випадку спроб» вони (Росіяни) битимуть ракетами по «центрах прийняття рішень» у Києві. З натяком, що в цих «центрах» повно британських дипломатів, просто мурашник якийсь, і там їм усім і гаплик.

Ця заява вражає феноменальною безглуздістю. Як то кажуть, «щоб що?» Російському, прости боже, народові й так пояснювати нічого не треба. Лякати українців – вже пізно. Намагатися грати в «чесні попередження» перед Заходом – просто смішно.

І що, скажете ви, ну а нам це для чого, все нам і так зрозуміло з рашизмом... А в тому-то й справа, що ні. Не завжди.

Найголовніший урок російської агресії полягає в тому, що самообман – це загибель. Російська пропаганда двадцять років продукувала міфи, в які зрештою повірила сама. Тепер це такий уроборос, змія, яка кусає себе за хвіст і не може розтиснути щелеп. І провал бліцкригу в Україні, і неминучий крах Росії є наслідками її самообману – як щодо себе, так і щодо нас.

Неможливо серйозно і надовго укріпитися в цьому світі, коли сам-то живеш у паралельному.

І ця маленька історія, одна з десятків і сотень подібних – це повчання нам. Як мінімум у тому, що завжди треба адекватно розуміти ворога.